Сьогодні – так-так, саме сьогодні цьому пам’ятникові минає дев’яносто та ще й один рік. Гадаєте, пам’ятники не мають днів своїх уродин? От і ні, направду мають. Бо цей, один з найстаріших пам’ятників у старовинному галицькому містечку Чорткові, освячено якраз 1 листопада – в День Листопадового Зриву, 1928 року.
На зорі незалежності України, на початку 90-х років ХХ століття, те направду святе місце перебувало ще й в якому пошануванні. Там зазвичай відправлялися панахиди – на 1 листопада та на Зелені свята. Власне в площині днів, коли увінчується пам’яттю слава українського січового стрілецтва. І там, на тісному Вигнанецькому цвинтарі, що по теперішній вулиці Січових Стрільців, було ще тісніше від розвою церковних фан та національних прапорів, від зосереджених, задумливих, занурених в минулість облич. Від людського велелюддя.
З плином часу чи то ми збайдужіли, чи пам`ять наша притупилася – хтозна. Охололи помалу в тому пориві. Жаль. Хоча… Пам`ятник, про котрий мова, нині таки доглянутий, причепурений – як і годиться. Таким його й упіймав фотооб’єктив – лиш погляньте!
А історія… Вона знає багато. Вельми потрібного, всуціль цікавого. Ось таку сторінку, приміром, прочинив вже давненько знаний на теренах Чортківщини краєзнавець Юхим Макотерський. Публікувався той витяг з історичного документа свого часу й на шпальтах районної газети «Голосу народу».
Та час нестримно плине. Тож не стане зайвим нагадати для теперішнього і завтрашнього поколінь українства, що підростає.
З діяльності Філії Товариства Охорони Воєнних Могил в Чорткові
Ще перед заснованням Головного Товариства Охорони Воєнних Могил, бо вже дня 24 серпня 1924 за ініціятивою Д-ра Володимира Елєкторовича і Осипа Яхницького вибрало українське громадянство в Чорткові Комітет будови памятника для вшанування памяти поляглих в бою під Чортковом (16.VII.1919), який для переведення цеї ціли приступив негайно до переведення збірок. Цей комітет існував через три роки, займаючися рік-річно улаштуванням святочного обходу 1 листопада, поширюванням культу поляглих, громадженням поіменних списків погибших в часі воєнної хуртовини громадян чортківського повіту, реєстрованням стрілецьких могил і збіркою на будову памятника. В протягу трьох літ зібрано квоту 527 зол. і вмуровано пропамятну мармурову таблицю внутрі церкви у Вигнанці.
Дня 13.VIII.1927 р. засновано Філію Товариства Охорони Воєнних Могил, яка переняла на себе всі завдання Комітету, а вибраний Виділ під проводом Д-ра Елєкторовича приступив негайно до зреалізування цілей Філії і до будови памятника на вигнанецькому кладовищі. В протягу одного року зібрано понад 1000 зол. і літом 1928 року завдяки невтомній праці касієра Виділу п. Івана Кароля здвигнено на могилі 12-ти стрільців величавий памятник-гробовець з каміння і заліза-бетону коштом 2.544 зол., які дорогою збірок в цілости покрито.
В памятний день 1 листопада 1928 р. відбулося посвячення цього памятника при участі 17-ти священників і широких мас народу з міста і сіл чортківського повіту. Саме свято відбулося в такому порядку: о 10 годині рано відправлено Богослуження в церкві на Вигнанці, а після цього двигнувся величавий похід на кладовище. В поході несено коло 20 вінців, а шпалір і порядок утримували відділи Сокола і Луга з Вигнанки і з дооколичних сіл. По довершенню посвячення памятника і відправленню панахиди виголосив о. Брикович з Кривенького пориваючу проповідь, за яку опісля прийшлося йому ставати перед карним трибуналом в Чорткові за провину з § 305 кз. Вправді суд з браку доказів вини мусив о. Бриковича увільнити від обжаловання, але внаслідок відклику Прокуратури Суд Найвищий вирок цей скасував і о. Брикович буде вдруге ставати перед судом за цю проповідь.
Кому доведеться їхати через Чортків, нехай минаючи стацію в напрямі Копичинець погляне через вікно вагону, а побачить високу колюмну цього памятника.
Слід в кінці згадати, що коло будови памятника в Чорткові поклав між іншими великі заслуги будівничий п. Андрій Дражньовський.
(Журнал «Літопис Червоної Калини», 1930 р., ч. 3).
На тлі глибокого осіннього неба кольору блавату, що носили в петлицях хоробрі усусуси, – там так і є: громаддя кетягів червоної калини. Хтозна – чи як символ, чи як неминучість самовираження української душі. Тої, котрій не страшна жодна многотрудність історії Держави та державності. Для котрої, попри штучно насаджувану окупантами різних мастей амнезію, героїка та змаги за волю відважних синів України не підлягає забуттю. І ніколи не підлягатиме.
Недарма ж на пам’ятнику виписано лаконічно та промовисто мовлене нашим земляком Богданом Лепким: «Спіть, хлопці, спіть, про волю-долю України сніть. Про долю-волю Вітчини – чи можуть бути кращі сни?».
Чи можуть?..
