Тоді, рівно тридцять років назад, теж був такий же сонячний листопадовий день. Щоправда, з відчутним приморозком. І позолота падолисту вдало гармонізувалась з глибокою синню небес, вторячи барві на знаменах, вперше так потужно, так масово здійнятих на вулицях сивочолого міста. Досі такого маєва Чортків не бачив. Власне до дня 12 листопада 1989 року.
Зазирнути в ту знакову подію на 30 років назад, відгорнувши завісу часу, запропонував кількома днями раніше екс-очільник архівного відділу РДА Ігор Кравчук – знаний на теренах краю громадський активіст, один із засновників та власне голова Чортківського добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал» тоді, коли істинне українство в Чорткові лише благословлялося на світ.
Він приніс до редакції Чортків.City копію рішення виконкому Чортківської міської ради народних депутатів, датованого 4 листопада 1989 року, «Про розгляд заяви «Меморіалу». Йшлося про дозвіл на проведення панахиди на могилі жертв сталінських репресій на міському кладовищі по тодішній вулиці Міцкевича (тепер Степана Бандери) та на могилі січових стрільців на кладовищі по однойменній тепер вулиці – Січових Стрільців.
А ще – кілька архівних фотографій тієї направду епохальної події , котрій і судилося стати відправною точкою легалізації та виходу з підпілля Української Греко-Католицької Церкви, і почати відлік безчинству комуно-більшовицької влади щодо масових репресій українських патріотів, і заронити в плідний ґрунт ідею створення РУХу – по суті, праматірного згуртування національно-демократичних сил.
Згодом додалося ще кілька світлин – власне з архіву районної газети «Голос народу» із заглибленістю в три десятиліття, а також з архіву ще одного учасника тих вікопомних подій Володимира Мармуса – бранця комуно-більшовицької системи, політв`язня, що разом зі членством легендарної натепер росохацької групи патріотів ініціював в далеких 70-х вивішування над Чортковом синьо-жовтих знамен.
Володимир Мармус та Ігор Кравчук розповідали про те, чим принадна та епоха для майбутності України та розвою патріотизму в нашому краї. Як на зміну зініційованому, по суті, компартією «Меморіалу-1» було створено істинний, іменований в колах патріотів «Меморіалом-2». А в документах з неодмінним додатком – «добровільне» історико-просвітницьке товариство. Як він черпав сили зі створеної влітку Української Гельсінської Спілки, котру на Чортківщині представляли той же Володимир Мармус, Роман Шкробут та Ярослав Вовк. Як Ігор Кравчук, будучи обраним заступником голови «Меморіалу-1», став головою «Меморіалу-2», згуртувавши сили навколо іншого, вже істинного осердя.
Непросто було довести номенклатурникам тодішньої влади, що могила на міському цвинтарі є не символічною, а висипана на місці поховань жертв сталінських репресій, й зокрема Чортківської тюрми. Не допомагали й покази свідків – це раз у раз оберталось значним спротивом. Нелегко давалося упорядкування самої могили – лише коштом та силами ентузіастів. Обидва очевидці доленосних подій у Чорткові охоче виокремлюють спромоги свого побратима Павла Батрина, а ще вдячно згадують ім`я Володимира Мирончука.
Дозвіл на проведення панахиди все ж було отримано. Щоправда, з деякими обмовками. Скажімо, щодо заборони богослужіння в незареєстрованій і недіючій церкві по тодішній вулиці Ломоносова (Вознесенській, що є праматірною УГКЦ на теренах Чортківщини). Чи то вуличного походу на могилу січових стрільців з центрального кладовища, а не в зворотному напрямку. Однак то були деталі, на котрі ніхто не зважав, що й засвідчують світлини.
Уперше Чортків розквітнув синьо-жовтою барвою, зібравши під стягами тисячі люду. Того ж дня надвечір радіо «Свобода» інформувало, що в Чорткові відбулася панахида за жертвами комуністичних репресій зі згромадженням десяти тисяч народу. Не допустима до тих пір річ – її вперше очолив владика гнаної й переслідуваноЇ, по суті, катакомбної УГКЦ Павло Василик.
Мітинг там же, біля могили, продемонстрував, як патріотам краю, всім не байдужим до свого коріння розверзлися уста. Незабаром на базі «Меморіалу-2» виникла ініціативна група зі створення РУХу – у складі Марії Кузик, Олександра Степаненка, Дарії Максимів. І вже 24 листопада відбулися установчі збори.
Над Україною займався новий день, хоча до проголошення незалежності залишалося майже два роки.
