Про важливість служби в армії, порівняння минулого та сьогодення Збройних сил, про армійські плюси та мінуси, судження і спогади в розмові з військовим, учасником бойових дій двох війн (афганської та російсько-української), комісаром Чортківського ОМВК полковником Леонідом Підручним.
– Пане полковнику, чому важливо служити в армії?
– В першу чергу тому, що, як бачимо на часі – в особливий період, треба стати на захист Батьківщини і свого народу, та передусім – треба вміти володіти зброєю, направляючи її в потрібну сторону. Бо та людина, котра не служила в армії, буде неспроможною цього зробити та й взагалі не матиме найменшого поняття військової служби. Саме армія дає багатогранний вишкіл. Захист Вітчизни був пріоритетом ще з часів козацтва. Служба в армії, вважаю, для кожного є обов’язковою. Відрадно те, що жінки, щодо служби в ЗСУ, не поступаються чоловікам.
– А як Ви ставитеся до того, що жінки зараз несуть службу чи не в усіх родах військ ЗСУ?
– Тільки позитивно! Адже, направду, в порівнянні з чоловіками, жінка завжди, в будь-якій ситуації, є більш виваженою і адекватною. Пояснюю: чоловіки, здебільшого, приймають рішення спонтанно, напроти – жінка. Батьківщину повинні вміти захищати всі без винятку, в межах відповідного віку!
– Людина «відкосила» від армії та перейшла віковий бар’єр (27 років) служби в ЗСУ. Що далі? З полегшенням може «плювати на бороду»?
– Навіть переступивши віковий бар’єр, все одно такі особи знаходитимуться на обліку у військкоматі в статусі військовозобов’язаного. Окрім того, безумовно, отримають штраф за порушення військового обліку, а відтак – військовий квиток або тимчасове посвідчення. Як на мене, в нашій державі закони щодо строкової військової служби доволі лояльні. Хочеться, щоби ухильники притягувалися до жорсткішої відповідальності.
– Що ж тут гріха таїти: олігархи, чиновники, чиновнички і далі «відмазують» своїх синків від армії…
– На жаль… Є такі факти стосовно і народних депутатів. Але не слід «міряти всіх під одну лінійку». Візьмемо хоча би наш район: син одного з колишніх голів РДА служив у Національній гвардії; діючий міський голова є учасником бойових дій на сході України та дехто із голів сільських рад Чортківщини. Прикро, що це лише одиниці.
– Чим армійська служба відрізняється від тієї, що була в 90-х, 2000-х роках? Водночас спростуйте міфи про сучасну армію.
– Безумовно – велика різниця.
По-перше, з упевненістю можу сказати, що тепер в армії немає «дідівщини» – ніде, і це – стовідсотково. Якщо ж навіть і були б десь прояви цього, із замовчуванням таке не пройде. Адже, як на мене, тепер молодь більш розкута, не терпить будь-який і будь-чий гніт по відношенню до себе, відстоює свої права, відкрито протестуючи проти несправедливості. Тим паче в кожного є вільний доступ до соцмереж, тож про будь-який негатив можна проінформувати навіть інкогніто. Слід зауважити, всі юнаки, котрі призвані на строкову службу, направляються в навчальні центри, а відтак – по місцях дислокації військових частин. І аж нікого зі «строковиків» не відправляють в зону ООС, як дехто розносить протилежні чутки щодо цього. Тож рекомендую всім осо- бам чоловічої статі, котрі ухиляються різними способами від служби в армії, пройти військовий вишкіл у ЗСУ, оскільки він є фундаментальним у подальшому житті. І це є доповненням до: чому важливо служити в армії.
По-друге, набагато краще харчування та забезпечення речовим майном (отримують все необхідне). Налагоджується питання і з місцем проживання – за сучасними стандартами будуються гуртожитки для армійців. Загалом у порівнянні з двотисячними роками армія, як птах-фенікс, відродилася, стала боєздатною і доволі забезпеченою. Якщо пригадати, як маленька Фінляндія (яка не мала нічого з належного військового забезпечення) перемогла Росію, то ми – Україна – стовідсотково і безумовно спроможні знешкодити і вигнати ворога з нашої землі.
По-третє, міф про забезпечення Української армії на рівні НАТО можна розвіяти, як на мене, лише на 50 відсотків. Щодо наявності сучасної бойової техніки в ЗСУ мені (з посади комісара військкомату) сказати важкувато, проте з відгуків загалом військовослужбовців, то – так, у цьому плані ми наближаємося до стандартів НАТО. А щоби порівнятися з ними, то треба не менше років із 10, мабуть. Вважаю, важливим кроком мав би бути перехід на свою бойову техніку. Не закупляти, до прикладу, КамАЗи в Білорусії, щоби пустити їх на переробку, скажімо, «Богданів» чи т. п. Потенціал України у плані військового забезпечення доволі великий. Адже в нас є власні хороші розробки сучасної техніки. Проте, на превеликий жаль, зараз ЗСУ без сторонньої допомоги просто не обійдуться. Закладені на армію кошти в бюджет – це лише на існування та підтримку; на модернізацію техніки, любім правду, – нуль…
– А як же військовий збір? Куди йдуть ці – немалі – кошти?
– Питання риторичне… До порівняння: гелікоптери в України і як вони модернізовані в Росії. На жаль, дуже велика різниця. Вертоліт – це машина бойової підтримки піхоти на передовій. Їх у нас, практично, немає; все, що залишилося (ті ж автомати Калашникова), ще з радянських часів. Адже за 28 років незалежності модернізацією армії ніхто не займався, навпаки – скорочення, знищення. Пригадую, на початку 2013 року (за рік до війни!) у військкомат надійшла «зверху» вказівка: штат скоротити; всі картотеки знищити; залишити займану комісаріатом будівлю, перейшовши до приміщення РДА (у два кабінети), і займатися лише військовим обліком… Якщо в 90-х роках, наскільки пам’ятаю, армія в Україні була чисельністю в один мільйон вісімсот тисяч, то після значного скорочення до 2014 року боєздатність ЗСУ складала близько 80-ти тисяч. Візьмемо до прикладу наш Чортків (військове містечко) – було два полки авіації, які вивели в Крим; був капітальний аеродром… Деяку кількість літаків розпродали; аеродром потрощили, розі- крали…
– Пане полковнику, Ви – бойовий офіцер, учасник двох війн…
– За фахом (закінчив тоді ще Ленінградський військовий виш) я – вертольотчик. В армії вже 36 років, а якщо за вислугою, то – 50. Афганська війна… Мало хто з військовиків знав, що відправляється на війну. На той час я служив у Забайкальському краї. Надій- шло розподілення, і мене як молодого лейтенанта відправили на навчання в Ташкент. Здогадувався, куди надалі їду, проте батькам, аби не хвилювалися, повідомив, що направляюся на службу в Монголію (і, до речі, до виводу наших військ вони й не знали, що я воював в Афганістані). Більше 50-ти бойових вильотів.
– Щось вражаюче, як на плюс, так і на мінус, пригадайте, будь ласка.
– На «плюс» навіть не знаю, що сказати… На «мінус» – до нас дуже погано ставилося місцеве населення. Навіть тоді, коли ми доставляли їм гуманітарну допомогу, вони її забирали, а в наш бік плювали, в прямому розумінні цього слова. Як для мене, то страшно було літати вночі, бо в будь-яку мить звідкіля не візьмись міг вилетіти «стінгер» (американська ракета) і влучити в гелікоптер. А ще страшніше – повернутись інвалідом. Тоді, за «радянщини», була така політика – в часі бойових дій максимально людей пропустити через війну… Фраза «я тебе туди не посилав» зараз, як і тоді, пробирає до нестерпності. Адже до учасників бойових дій на сході України також є дуже-дуже багато випадків несправедливого, неналежного, байдужого відношення, і трохи перефразовано – «а ти чого туди пішов?». Хоча різниця між війнами в тому, що зараз ми захищаємо свою (!) Батьківщину, й усі вояки стали на захист добровільно.
У 2014 році був комендантом в Дебальцевому. Мав за честь відправитися в зону бойових дій, аби, як-то кажуть, тепер уже не відставати від свого сина, який також є офіцером ЗСУ і зараз знаходиться на передовій, та й загалом – від усіх тих хлопців, яких я згідно зі службовим обов’язком відправляв на фронт. Кількаразово саме місто (в часі мого перебування там) зазнавало потужних ворожих обстрілів – бойовики «лупили» «градами»…
Афганська війна різниться від російсько-української перш за все тим, що там ми знали своїх ворогів, а тут – перевертні, які ходять поруч, спілкуються українською, просять харчі, а вночі запросто підступно можуть вистрелити в спину.
– Психологічна реабілітація потрібна кожному учасникові бойових дій?
– Хто пройшов горнило війни, хто бачив смерть, той не є настільки витривалим (якою морально стійкою не була би людина), аби самотужки впоратися з тими психологічними зрушеннями. Тому реабілітація вкрай необхідна кожному вояку, тим паче, що й на мирній території є безліч негараздів у суспільстві. Першочергово адаптуватися допомагає сім’я, рідні, друзі; їхнє повне розуміння стану й почування воїна. Тож бажаю всім берегти й цінувати своїх близьких.
