Здається, запитання, хто збагне жіночу долю, звучить риторично, за своєю суттю – вічне. Однак суспільство раз у раз порушує його, силкуючись віднайти відповідь у плетиві подій, обставин, імен. Спробувало вдатися до цього й членство клубу «Жіночі долі» при центральній районній книгозбірні, що лише почав свій відлік. Ініціювала таку імпрезу начальник відділу культури, туризму, національностей та релігій райдержадміністрації, заслужений діяч мистецтв України Галина Чайківська.
А йшлося на засіданні про долі жіноцтва зі села Скомороше – надзвичайно мальовничого та особливого своєю автентичністю. Зокрема – про долі дев`яти учасниць тамтешнього жіночого вокального колективу, що функціонує вже понад сорок літ поспіль. Наймолодшій з-поміж тих жінок 63 роки, найстаршій – 88. Та як вони співають! Здається, неначе неквапно тчуть пісенне полотно, раз у раз доливаючи в той заміс то любов, то тугу.
Тужити жінкам направду є за чим: адже шестеро з дев`яти вдови. А вдовина доля, знано ж, – нелегка. Проте кожна має ще й цілий міх втіхи – донями й синами, внуками, навіть правнуками. Отчою місциною, улюбленою працею в домі, на обійсті.
Імпреза мала на меті відтворити й передати молоді – адже на засідання клубу до книгозбірні було запрошено студентів Чортківського коледжу економіки та підприємництва ТНЕУ – самобутні традиції святкування Різдва.
Зібрання поблагословив парох скоморошівського храму Святого Великомученика Дмитрія ПЦУ Михаїл Ткачук – він приїхав разом з жіноцтвом. Висловив побажання-сподівання, щоб Господь торкнувся серця кожного, аби з настанням Різдва відчути велику правду Божу. А юні – багато пізнавати, щоб не зблудити на дорозі життя.
Дбайливо мостила словесну розповідь про долі скоморошанок ведуча засідання Ірина Зінюк. А Галина Чайківська з властивою лише їй чуттєвістю раз у раз зворушливо доливала в ту розповідь краплини душевного щему. І жінки – матері, бабусі – піддатливо розчиняли на гурт пелюстинки своїх душ, довірливо зізнаючись в пережитому, відчутому, зболеному та сповитому щастям.
Марія Білик, що 62 роки живе в парі зі своїм судженим, ділилась «рецептом» щасливого шлюбу: терпіння та розуміння одне одного. Без жодних тайн! Леся Грицан – справжнім рецептом: пампушок до борщу. І додавала сокровенно: яку Бог послав пару, таку й прийми! А Віра Красовська не ховала вдовиних сліз. Шістнадцять літ вдовує й Марія Магдяк. Одначе тішиться шістьма внуками і чотирма правнуками. «Дуже велика в нас сімейка, – каже, – аж восьмеро в хаті!». Інша її посестра, Стефанія Гринчишин, не мала власних дітей, тож взяла за своїх братових – отакий подвиг! Ця жінка – перший завклубом, котрий відкрили 1968 року. А її чоловік Михайло, вже покійний, написав «Пісню про Скомороше», і їй судилося стати славнем села.
Цю пісню жінки також виспівали на гурт. Та цілу низку колядок, зокрема свою улюблену «В році сорок п`ятім», а ще – українські народні. Вміло провадив той спів, акомпануючи на баяні (хоч деякі твори звучали й a cappella), художній керівник колективу, тамтешній завклубом й водночас старший брат у церкві Михайло Драбик.
І за спів, й за їхні оповідки скоморошанок раз у раз на пропозицію Галини Чайківської було щедро скупано в оплесках. А сама ініціаторка душевної зустрічі щемко грілася в згустках материнської любові, випромінюваної жіноцтвом, й не приховувала тієї втіхи. «Ці матері не навчені говорити, а добро творити», – достоту істинно мовив отець Михаїл.
Тепла слова адресувала гостям і господиня книгозбірні Оксана Колівошко.
А викладач образотворчого мистецтва Пробіжнянської дитячої комунальної музичної школи Ольга Касич паралельно провадила майстер-клас з розмальовки та декорування імбирного печива, чим, слухаючи спів та колядуючи разом, залюбки займалося студентство.
Здається, перегук поколінь відізвався щемкою луною.
