Весна – примхлива та непередбачувана. І так хочеться в березневі дні поговорити про нас, жінок. Які ми? Такі ж, як весна – різні та непостійні. Наприклад: жінка на коні. Амазонка! Англійська леді! Леді Ґодіва! І …проста школярочка Марійка з села Нагірянки.
Побачила я її перший раз на скачках в тому селі. Давно то було, в кінці 70-х років. Оголосили виступ Марії Кавецької. Елегантна дівчина в циліндрі, фраці, білих лосинах і чорних крагах – спеціальних чоботах для їзди на конях. Вона просто витанцьовувала на вороному коні.
То було таке захоплююче дійство! Які тільки алюри не робив той кінь: і пасаж, і піаффе, мінка ніг, піруети. Це такий різновид кінного спорту – виїздка. І почала Марійка займатись цим з п’ятого класу. Її першим тренером був Валентин Горохов – майстер спорту. Його, мабуть, пам’ятають жителі Чорткова за кінофільмами «Вершники», «Квартет Гварнері». У другому фільмі й Марія знімалась.
Після того вражаючого свята на кінзаводі й нам захотілося покататись на конях. Вирушили з батьком і братом в Нагірянку. Добре, що тато дружив з Дейнекою, тодішнім керуючим конефермою. От тоді й познайомилась я ближче з Марійкою. І дізналась, що того гарного коня звуть Іхван. А ще вона тренувалась і на Плоті – чемпіоні світу.
Ох і розумні ті коні! Коли катались батько і брат, він їх слухався. А коли вже на коня сіла я, ця хитра тварина зразу ж відчула слабкість моїх рук. Я ніяк не могла сильно натягнути повід. І тому Іхван вперто йшов зі стадіону на конюшню. Ми йому вже, видно, надоїли. Марійка зі сміхом схопила коня за вуздечку – так і залишилась ця весела, щаслива мить на знімку.
Минули роки і ще роки. Ця весела дівчина дійшла до кандидата в майстри спорту. Вивчилась у Київській академії сільського господарства, стала зоотехніком. Працює на кінзаводі, тепер це – Марія Жежер. Але ми й далі товаришуємо. Дуже люблю я приїхати інколи на кінзавод, зайти до музею. Скільки там призів, нагород, фотографій, яка багата історія! Роздивляємось з пані Марією старі фото. Ось Петро Дейнека стоїть на трибуні з молотком, над ним тримають парасолю, бо дощ. З подивом розумію, що це – аукціон. «Так, – пояснює Марія Іванівна, – аукціон в Києві! Тоді наших коней із задоволенням купували іноземці».
І як же ми тоді були близькі до Європи. Адже і Марія займалась тим самим видом кінного спорту, що й донька королеви Англії. Уявіть, там цим займається еліта, а в нас будь-яка дитина могла прийти до кінноспортивної секції.
А тепер? Усе закінчилось після Чорнобиля. Обережні європейці через уявне засилля радіації перестали купувати наших коней. Опа! От тобі і Європа! А ми ще сподіваємось, що вони нас усіх заберуть до себе.
Ну й на кінець – найболючіше питання. Це – якесь дивне керівництво цього заводу. Чому начальство сидить то в Києві, то в Тернополі? Мені здається, всі теперішні негаразди через це.
Згадую, як раніше походжав подвір’ям Петро Адріанович, слідкував за всім, він був на місці. А тепер кого я бачу – двох жінок: пані Марію та її напарницю Тамару. Що роблять жінки, коли немає поруч сильної половини? От недавно промайнуло фото в Інтернеті, післявоєнне, як жінки впряглися і тягнуть плуга. Ось так і наші працівниці, висловлюючись фігурально, впряглися і тягнуть оту лямку негараздів, нестачі кормів, робочої сили. Уже давно пані Марія не на коні, сидить, рахує отой скупий раціон, що треба дати коникам.
А як раніше дорого цінували коней! «Коня! Пів царства за коня!» – голосив король Річард, герой п’єси Шекспіра. Цікаво, а що кричали б коні, якби вони вміли висловлюватися людською мовою? Напевно: «Вівса! Пів царства за овес!».
Бо хрумкають вони цілими днями сіно і ще якусь там мішанку з кукурудзою та іншим зерном. І це просто щастя, що є біля них небайдужі люди, працівники, що годують, чистять, чергові. Усі вони закохані в коней. А пані Марія пронесла цю любов до коней через все своє трудове життя. Побажаємо їм весняного настрою, оновлення, достатку і спонсорів на овес!
Галина Мироненко
