Трохи перефразований крилатий вислів з улюбленої книжки дітвори «Аліса в країні чудес» Льюїса Керолла: «Ми маємо бігти, щоб встояти на місці». Одна із фраз з дитинства, сенс яких ми розуміємо, лише подорослішавши. А для Заводського селищного голови Людмили Павлінської вона – за життєве кредо. Ця молода жінка із мегаактивною життєвою позицією нищівно ламає геть всі усталені віками стереотипи щодо бачення ролі жінки-матері як у суспільній формації, так і в системі виховання дітей.
«Мої діти обрали мене мамою для того, щоб реалізувати свою місію в цьому світі»
– Людмило Романівно, найперше: що для Вас – бути мамою?
– Поки діти малі, даєш їм базові потреби, навчаєш чогось. Здебільшого спираючись на нав’язаний нам багаж – суспільством, прикладом, як мама з бабусею говорили тощо. А згодом наша дитина перестає відповідати нашому баченню, нашим вимогам. І ми дивуємось: чому, що відбувається?
Я багато над цим працювала, розвивала цю тему. І усвідомила чимало речей, яким нас ніхто не вчить. Зрозуміла: діти приходять в наші сім`ї, щоб найкращим способом реалізувати себе. Сім`я – фундамент для їх динаміки, розвитку з метою здійснення своєї місії в житті. Вони не належать нам як особистості, це є люди зі своїми потребами, власним баченням, відмінними від наших мріями та метою. Звісно, це може не відповідати нашим стереотипам, бажанням. Та це – нормально. Кожен із моїх чотирьох дітей – особистість, хоча всі різні. І кожен з них мене навчає чомусь новому.
Нам треба усвідомити, що маємо відпускати своїх дітей – з любов`ю, вболіванням і вірою в їх успіх.
– Зізнайтеся: хоч іноді, хоч потаємно Вам хочеться, щоб Ваші діти щось перейняли, успадкували від батька-матері?
– Найбільше мені хочеться, щоб вони пройшли найменше болісних уроків. Щоб швидше усвідомили свою роль в житті і йшли за покликом серця. Хочеться, щоб були здорові, щасливі, реалізовані, знайшли себе. Бо діти зараз зовсім інші, ніж ми. Ні, навіть потаємно не хочеться, щоб вони копіювали нас. Хоча буває, чому-небудь не вчиш дітей спеціально, але вони зчитують з тебе певні вчинки, звички. Моя старша донька, наприклад, іноді береться готувати і робить це точнісінько, як я.
«Діти ніколи не заважають мати справу, яку ти любиш»
– Розкажіть про своїх дітей. Коли Ви стали мамою?
– Старшу доньку, Наталю, я народила в 21 рік. Здавалось, світ перевернувся, бо вже живеш не сам для себе, а для маленької людини, яка так потребує твоєї уваги. Материнство цілком поглинуло мене, на жодні свої потреби я не звертала уваги. Крім дитини – нікого й нічого не бачила. Адже любов до дітей розвинулась в мене з раннього дитинства, коли збирала дітвору з цілої вулиці і няньчила, мов квочка! (Сміється. – Авт.) Але після року такого життя настало просвітлення: я зрозуміла, що деградую. Відтак неймовірна паніка змінилась тим, що почала активно працювати над собою, опановувати нові навики.
У той період усвідомила, що не можна повністю віддавати себе дітям. Треба обов’язково балансувати. Діти – це чудово, але вони ніколи не заважають мати справу, яку ти любиш.
У 2007 році народилась друга донька, Вероніка. Цікава, говорушка. Зазвичай двоє дітей в сім`ї сприймаються за норму. Я навіть не сподівалась, що у нас ще можуть бути діти. Але Бог вирішує за тебе. Якщо ти любиш дітей, здатен їх виховувати, вони приходять в сім`ю до тієї людини, яка може їх прийняти і найкращим способом реалізувати їх прихід. Тож у 2013 році народилась ще одна донечка – Регіночка. До всього цікава, спокійна.
Коли вона мала рік і сім місяців, я вийшла з декретної відпустки і почала виконувати обов’язки селищного голови (до декрету працювала секретарем Заводської селищної ради). Почала займатися об`єднанням громад, пішла на вибори і виграла їх. А в 2018-му народила Устима, працюючи селищним головою. У декретній відпустці практично не була. Після пологів два місяці пробула на лікарняному і відразу вийшла на роботу.
Для себе зрозуміла: якщо я вибрала цей шлях, значить, мені вдасться. Устим теж народився дуже спокійний, цікавий та емоційний. Кожна дитина – з різним характером. Хоча, звичайно, є й схожість. Усі люблять малювати, взагалі віддають перевагу творчим роботам.
«Хороша мама та, яка в ресурсі»
– І все ж – що у Вас в пріоритеті: материнство чи кар’єра? Хоча, чесно кажучи, важко ставити таке запитання, як, мабуть, і відповідати. Адже Ви – успішна в роботі жінка і хороша мама.
– О, дякую за комплімент! (Сміється. – Авт.)
У нас чомусь домінує нав’язаний суспільством стереотип: якщо мама в декреті, багато дітей – вона не може працювати. І знову ж: хороша мама – що означає для дітей? Не раз задавала собі таке запитання. Є критерії, за якими можна визначити. От якщо ти залишила дітей, пішла на роботу – ти погана мама. Якщо приділила час для себе – теж погана мама. Це людський осуд, нав’язаний роками. Моє переконання в іншому: хороша мама та, яка в ресурсі. Та, яка може дітям щось дати. Бо якщо я хороша мама, але для людей, і сиджу вдома, нічим не займаюсь, сварлива та нещаслива, нереалізована як особистість, то я не маю того, що хочу мати.
Замислімось, яка мама хороша: та, що хороша для людей, чи та, яка хороша для своїх дітей – попри те, що там збоку говорять люди? Яка може дати дітям любов, енергію життя, стимул, підтримку?
Знаєте, я не мучу себе тим, що перебуваю на роботі. Життя дало мені безліч можливостей переконатися, що можна працювати, займатися улюбленою справою і зробити ще 150 справ, які вдома чекають на тебе. І дати дітям любов та піклування.
Ми обов’язково проводимо з дітьми багато часу: влаштовуємо фото сесії у вихідні, їдемо на пікнік чи на піцу. Я для себе оті нав’язані стереотипи стерла. Якщо чогось і не зроблю вчасно, не встигну – ніколи себе за це не картаю. Бажаю всім мамам, щоб вони піклувалися про себе, знайшли себе в житті, реалізували і були від цього щасливі. А щаслива мама – щаслива й дитина.
«Громада – це ще одна моя дитина»
– Людмило Романівно, статус багатодітної мами – він знаходить якесь відображення безпосередньо у Вашій роботі? У плані гендерної політики, потреб матерів тощо.
– Звісно, погляди і потреби чоловіцтва і жіноцтва суттєво різняться. Я добре розумію, чого насамперед хочуть мами, які їх побажання. Але усвідомлюю й те, що треба задовольняти потреби всіх верств населення: і пенсіонерів, і мам з дітьми, і водіїв на дорогах, і людей середнього віку. Можливо, не так, як мамі, а радше як жінці, мені вдається розуміти всіх представників громади. Виручає комунікабельність, не конфліктність, прагнення вникнути в кожен результат дій, узагальнення нюансів.
Першочергова мета – поліпшити життя в громаді. Дати людям усвідомлення, що багато залежить від наших власних зусиль, а не від очікування десь зі сторони. Головне – це бажання співдіяти. Крок за кроком, командою йдемо до цього, хоча на початках все здавалося нереальним.
Знаєте, громада – це як ще одна моя дитина. Дуже люблю свою роботу, хочу, щоб наші жителі усвідомили, що всі ми є частинкою України, що поняття держави не аморфне і безлике. І що від нас всіх, від кожного залежить, чи зміниться життя. Я за те, щоб ми спільно приймали і реалізували рішення – мудрі, адекватні, корисні.
«Якщо ми чогось не маємо, значить, щось робимо не так»
– Кортить запитати: у Вас, надзвичайно зайнятої жінки, багатодітної мами мусить бути якийсь тил, підтримка за плечима, адже так? Чи зі всім справляєтесь самі?
– Ми завжди в нашому суспільстві звикли опиратися на когось: чи то маму, друга, чоловіка, дружину. А насправді весь стержень і опора є в нас самих. Нам просто варто почути, чого хочемо ми. Тоді знайдемо в собі і підтримку, і тил, і отой стержень, які нам потрібні. І зрозуміємо, що здатні з усім справитись.
– Здається, недарма Вас обрано для отакої бесіди – напередодні Дня Матері. Адже Ви так нещадно й водночас делікатно, зі знанням справи і практично, новітніми, сучасними підходами руйнуєте закостенілі в нашій свідомості стереотипи.
– Якщо людина прийшла в цей світ, то вона має стати щасливою. Вона має мати тут все! І щастя, і дітей, і стосунки, і улюблену справу. Якщо ми чогось не маємо, значить, щось робимо не так. Коли слухаєш себе, шукаєш відповіді, приходить підказка, де те потаємне заховане. Насправді все дуже просто. Ми, люди, самі собі ускладнюємо життя всілякими забобонами, стереотипами. Я намагаюсь їх ламати – і виходить на краще! Стереотипи не завжди працюють. Вдумаймось у вислів «ми маємо бігти, щоб встояти на місці». Тому ми маємо постійно бути в потоці, постійно розвиватися, постійно вчитися. І тільки так зможемо досягнути якихось вершин і якоїсь істини.
