Пандемія COVID-19 спричинила колапс в усьому світі. Навіть потужні держави з розвинутою економікою дуже болісно відчули наслідки карантину. Що вже казати про Україну, суверенітету якої не 300, а 30 років. Так, за підрахунками Міністерства економіки України, пандемія «коштуватиме» нашій країні близько 4,8% ВВП (за прогнозами незалежних експертів – аж до 5,9% ВВП). Аби хоч так-сяк «залатати бюджетні дірки», пережити «період турбулентності» на світових ринках, ми мусили позичати в МВФ $5млрд (приблизно 3% нашого ВВП).
Найпершим на міжнародні катаклізми реагує експорт, вивезення чогось за кордони держави. На превеликий жаль, український експорт майже повністю складається з сировини, а не виробленої продукції з націнкою (згадаймо полиці наших магазинів, завалені товарами, які би могли дати робочі місця українцям, проте мають напис на кшталт «Made in China»). А в умовах кризи найбільше страждає попит саме на сировину. У 2019 році найпопулярнішими «лотами» українського експорту були кукурудза, соняшникова олія, пшениця і продукти металургії. Якщо перші три позиції ще можуть сяк-так приносити прибуток (землі в Україні «золоті», та й на Заході спостерігається аграрний спад), то ці товари, можливо, ще залишатимуться якоюсь мірою актуальними для наших торгових партнерів. А ось металургійна сировина, швидше за все, знеціниться...
Наступне питання – виживання малого бізнесу в Україні. Ще в 1990-ті, за президентства Леоніда Кучми, Україна пішла швидше не європейським, а «латиноамериканським» (клановим) шляхом розвитку бізнесу. Скажімо, у Японії вам не скажуть, із яким «ексклюзивним» прізвищем конкретного бізнесмена асоціюється виробництво суші... Натомість в Україні енергетична галузь міцно прив’язана до персоналії Рената Ахметова, а металопрокат – Віктора Пінчука. Звісно, в середнього (а надто малого) бізнесу, віддаленішого від владних коридорів і бюджетних потоків, шанси вижити після пандемії є ще гіршими. Нація нещодавно спростерігала, як, скажімо, торговий гігант «Епіцентр» право на торгівлю під час карантину отримав, натомість ринок у Чорткові – ні... Тож малий бізнес зараз буквально животіє, опинившись на межі справжньої катастрофи. За прогнозами експертів, після кризи значній частині ФОП-ів доведеться просто зникнути, що призведе до збільшення загального рівня безробіття (за прогнозами уряду, від 1,3% до 9,4%!). А якщо врахувати, що ці показники не враховують самозайнятих, то реальна картина може бути ще гіршою.
А що з медициною? Переважна більшість навіть розвинених країн світу переконалися в недосконалості власних систем охорони здоров’я. Навіть у «ситих» європейських країнах лікарі виходили на страйк через низькі зарплатні та недостатнє фінансування лікарень. Зараз досить значна частина хворих на COVID є саме медиками, наразі саме ця група людей найвразливіша до вірусу.
Українська ж медицина знаходиться у ще гіршому стані: нестача фінансування, незацікавленість влади в розвитку галузі (недаремно наші можновладці зазвичай лікувалися зовсім не в Україні) дали про себе знати. Лікарям бракує навіть примітивних, базових засобів захисту – масок і рукавичок.
Наука знаходиться у схожій стадії стагнації/деградації – у цьому році, згідно з поправками бюджету, українським вченим забракло 400 млн. грн. фінансування. Відслідковуючи картину розвитку (картину, до слова, досить сумну) можна також помітити абсолютну незацікавленість влади. Варто лише згадати, що вчених з Інституту молекулярної біології і генетики НАН України, котрі зробили якісний український аналог тесту на COVID, відправили у відпустку... за власний рахунок.
Цю невеселу картину доповнює абсолютний безлад у освіті. Наприклад, зараз школи працюють за Стандартом, затвердженим ще урядом Миколи Азарова. Але той Проєкт стандарту освіти, який в умовах пандемії, дистанційно «обговорюють» нині, є нічим не кращим за чинний –там немає саме України...
І які ж висновки? Знову мантрувати «все пропало... кругом зрада...»?
Аж ніяк ні! Адже саме в екстремальних умовах (а пандемія COVID-19 є саме такою) якраз і вияскравлюються ключові проблеми: людини – держави – суспільства, що їх усім нам доведеться вирішувати.
Анна Ковбасенко, Київ
