Що й казати, щемкий і навіть крилатий вислів «Село – колиска України» дедалі девальвується. От хоча б з огляду на те, як стрімко зникають з мапи нашої держави села на кшталт оцього невеличкого, одного з найвіддаленіших від Чорткова. Мова – про Босири, де за словами його вірної та відданої доньки Марії Шеремет (в дівоцтві Білюк), тепер мешканки Чернівців, наразі налічується мешканців в межах лише 65-70 осіб.
«Босирські братчики» – бо дуже дружні
Одначе доки село має ось таких синів чи доньок, як моя співбесідниця, воно житиме та ще й упевнено спинатиметься на ноги. Бо це ж пані Марія, фактично вже пів року ділячи з односельцями за родом і окраєць хліба, і кухоль студениці, одна з тих, хто зініціював та доклався міріадами зусиль до оновлення й освячення в родинному селі храмових дзвонів.
– Моє рідне село, мої Босири, – мовить зворушливо, виважуючи кожне слово десь з самісіньких глибин серця. – Моя мама, мої земляки, мої сусіди – всі найкращі, наймиліші. Наймиліші всі квіточки, кожен бур`янець . Всіх трав я запах пам’ятаю, все моє рідне та знайоме до болю. Дуже маленьке наше село, але люди тут проживають з великою душею, дуже щирі, привітні. І – дуже дружні. Може, тому і називали їх здавна так гарно – «братчики».
Мабуть, це й послужило до створення у мобільному додатку viber групи «Босирські братчики», що безмірно втішно для Марії Шеремет. Спілкування у групі дозволило вирішити проблему, здавалось би, не вирішувану – стосовно поновлення дзвонів у храмі села Покрови Пресвятої Богородиці.
Дзвони дзвонитимуть – село житиме
– Два церковних дзвони в нашій церкві вийшли з ладу – потріскали, – розповідає жінка. – Ніхто й не думав, і не гадав, що ми зможемо придбати нові – у такому мало чисельному селі. Але ж – вийшло!
Виявляється, на заклик ініціативної групи через соціальні мережі відгукнулися чи й не всі босирів`яни, кого в’яжуть з селом чи то батьки, чи дідусі-бабусі або й прародичі. Навіть ті, хто й близько там не народився, проте стосунок до Босир таки має! Пані Марія зазначає, що питання щодо невідкладного придбання дзвонів підняли старший брат церкви Омелян Кіндзерський та Андрій Польовий. І не без гордості розповідає, що менш ніж за рік часу вийшло зібрати близько 150 тисяч гривень датків. Відтак дзвони замовили до виготовлення у Польщі. І вже до цьогорічного Великодня більший дзвін був. Залишалися ще кошти, тож замовили й менший. А 23 серпня, напередодні найбільш бажаного державного свята – Дня Незалежності України, й освятили. Службу Божу та чин освячення здійснювали троє душпастирів – настоятель храму отець Любомир Павлик, отець-декан Зеновій Пасічник та отець Василь Бойчук.
І дуже гарно співав церковний хор з Гусятина, який привіз земляк Степан Придруга. «Він співає в тому хорі і завжди нас слухає та привозить співаків», – акцентує моя співбесідниця.
Вона не без гордості ділиться втіхою від того, як палко та щиро допомагає селу та церковній громаді директор ПАП «Довіра» Олег Войцишин – як і його покійний батько та попередник, добрий господар світлої пам`яті Іван Войцишин. Від «Довіри» надійшов даток сумою 15 тис. грн. Також допоміг й інший господар – директор ПАП «Обрій» Степан Данилишин, сумою 7 тис. грн. А загалом у списку жертводавців, який буде переданий церкві на довічне зберігання тих імен, аж 125 осіб.
– І датки були солідні, – деталізує пані Марія. – Лише двоє здали по сто гривень. А так переважно – по 500, тисячі, а то й більше. Брати Гусарі дали десять тисяч. Старенькі бабці від пенсії сумою 1800 давали по тисячі, бо дуже хотіли обнови для храму і села. Воно ж як – дзвони дзвонитимуть – значить, село житиме.
Дзвони на ім`я Степан та Іван
– Один зі дзвонів назвали іменем Степан – то на честь старшого брата Степана Дідика, який багато-багато років працював у нашій церкві, – ділиться п. Марія радісно. – А другий – на честь Івана Войцишина Іваном. Ось так.
І тут же додає «новоспеченого» вірша «Мелодії дзвонів» авторства своєї старенької, 83-річної односельчанки Галини Тихович, яка не раз дописує до «Голосу народу».
Задзвонили дзвони і радіє все,
Босири не вмерли – село ще живе.
Мелодію дзвонів вітерець зове
І на своїх крилах далеко несе.
І дзвони нас кличуть до церкви святої
На щиру молитву, що від серця йде.
Попросим здоров`я для родин своїх
І складем подяку Господу за це.
«Отче наш» молитву у храмі співають
І радість велика лине з Небес,
Матір Божу й Сина Її прославляють,
«Слава Їм во Вишніх!», це чудо з чудес.
Вона із тих, що не дадуть селу пропасти
«Оця Білючка справді невгамовна у своїх намірах!» – так правдиво говорять про пані Марію односельчани. Бо то так і є. Як захоплено ділиться жінка недавніми спогадами про плетення вінків з барвінку до освячення дзвонів! І як їй хочеться, як «тисне» на свого колишнього однокласника сільського голову Богдана Величенка, щоб у рідному невеличкому селі і світло підвести, і дорогу облаштувати, і на цвинтарі порядок навести. І під`єднати в Босири Інтернет, зібравши до купи вже чотирнадцятеро бажаючих. Український, народознавчий дух, здається, так і струменить з кожного мовленого нею слова.
– Як я люблю вірші про Україну, люблю українські традиції, – не стримується, аби не поділитися. І згадує, як під час роботи заступником директора Головпоштамту в Чернівцях (де протрудилась аж 32 роки), у спілкуванні з доброю приятелькою – головною редакторкою газети «Буковина» Валентиною Мацерук всотувала в себе чтиво власне такої тематики. А згодом, коли ще вісім літ до виходу на пенсію працювала у відділенні Ощадбанку Чернівців, залюбки влаштовувала там разом з однодумцями і Дні вишиванки, коли весь колектив грів серця в праотчому генокоді, і навіть …гаївки біля офісного приміщення, яких водили не найняті актори, а самі банківські працівники!
– Кожен з клієнтів під час відвідин банку того дня отримував на вході писанку з рук хлопця та дівчини в народному строї, – захоплено розповідає пані Марія. – А в операційному залі – колиска під сволоком, куделя з прядивом. І ще – вербова гілка з гроном писанок, стіл, вкритий обрусом, та вишиті рушники у кожному вікні, на підлозі – домоткані хідники…
Вона зуміла співочий організувати гурт «Молодички» Чернівецького відділення Ощадбанку, і той кліп можна переглянути на You Tube.
Справді, такі діти не дадуть селу пропасти – навіть найменшому, навіть найбільш віддаленому. Ні селу, ні Україні.
