У кожному місті існують такі особливі люди. Вони завжди однакові, час не має над ними влади. Ми застали їх ще у нашому дитинстві, ми старіємо, а вони далі такі ж. З‘являються нізвідки і йдуть в нікуди...
Скажіть, ну хто в Чорткові не знає Івана, який копає гроби? Він ходить по місту в довгому плащі й усіх питає: «У вас ніхто не вмер?». Або пророкує: «О-о-о! Ти будеш довго жити». Може, його місія - бути містком між живими і тими, хто відходить? А може - нагадувати, що все колись закінчиться, і не треба особливо журитися з цього приводу?
Ще була у місті одна дивачка. Ми з коліжанкою називали її «Кензо». Вона любила надягнути на себе всього і побільше. Але! В тому, як вона комбінувала речі між собою, було щось особливе. З її химерних образів прозорливий модельєр міг би черпати натхнення для своїх колекцій: вона вміла так несподівано поєднувати фактури, об’єми та драпіровки: довше - коротше, блискуче - ворсисте, одне з-під одного! І композиція завжди була завершена якимось акцентом: чи домінуючим кольором, чи епатажною брошкою. Якби це не виглядало карикатурно, то було б геніально!!!
У нашої «Кензо» є ще один послідовник (майже як Сен Лоран після Шанель).
Всі знають молодого високого чоловіка, худого, смаглявого і з шикарною кучерявою шевелюрою. Чула, що дівчата між собою називають його «Італієць». Він теж із тих диваків, які збирають речі біля контейнерів. Але! Тільки він може вдягнутися в білий костюм (наскільки він може бути білим) і яскравий жовтий галстук. Або неймовірного кольору штани і гавайську сорочку. Чорні окуляри плюс довгі ноги - і готова зірка міланського подіуму! Це той рідкісний випадок, той виняток з правил, коли Боже зерно таланту зронене для якогось нерозгаданого призначення.
Ще є у нас такий Льоня-«Ньоня». Він - з «дітей сонця», абсолютно недошкульний. Мабуть, відчуває себе збирачем Податку Милосердя, тому приходить щодня на базар як на роботу: у сорочці й костюмних штАнях. Так як вода камінь точить, так «Ньоня» підсуває кожному свою нехитру коробайку: «Тьотя, дай». Ну, а не даш, то не даш, Льоня не образиться. От би всі збирачі податків були такі мирні та неуїдливі!
Кожне місто має своїх блаженних. Їх свідомість обертається на інших орбітах, на яких нема епідемій, інфляцій і глобального потепління. І ще невідомо, хто кому більший дивак: вони нам, чи ми - середньо-статистичні - їм?
