Два роки... Друзі, два роки! Якби хтось тоді, до чорного четверга 24 лютого 2022-го, сказав, що росія відкрито перейде кордони суверенної України і розпочне неоголошену кровопролитну війну, мабуть, більшість із нас лише б покрутила пальцем біля скроні. Та й у перші дні всі сподівалися, що це безглуздя сьогодні-завтра припиниться. Що є, врешті-решт, ще якась ООН, якийсь колективний Захід, який навіть не членів НАТО неодноразово брав під захист від агресії чергового диктатора, котрих час від часу породжує планета.
Буча, Ірпінь, Ізюм, Маріуполь... Стерті з лиця землі Мар’їнка, Соледар, Бахмут, тепер вже Авдіївка... Десятки тисяч загиблих... Мільйони українського цвіту по всьому світу розсипаного війною… Зруйновані міста і села сходу та півдня України, заміновані тисячі гектарів українського найродючішого в світі чорнозему... І все це – в центрі Європи.
Бородянка. Травень 2022-го
Два роки ми живемо в постійному стресі: від жахливих новин про чергові жертви внаслідок щоденних ракетних і шахедних ударів, від загибелі на фронті когось із друзів чи знайомих, від пронизливого завивання сирен серед ночі...
Ще навіть рік тому ми були куди більшими оптимістами. Щойно було звільнено правобережну Херсонщину, незадовго перед тим вигнано ворога з Харківщини. Вся Україна, заколисана єдиними марафонами вкупі з подоляками і арестовичами, жила ідеєю магічного контрнаступу. Ось-ось, ще трішки, і ми обов’язково переможемо! Реалії ж виявились куди гіршими.
Звичайно, бліцкріг, на який сподівався путін («Кієв за трі дня»), окупантам не вдався. Але і війна на виснаження для України є вкрай небезпечною. Все ж нас на 100 мільйонів менше, а у кратному відношенні – у п’ять разів. Не кажучи вже про перевагу ворога в озброєнні, відсутність ракет, літаків, флоту. З кого сьогодні спитати за те, що за час війни з України виїхали тисячі дужих чоловіків, здатних тримати в руках зброю? Тільки в одній Німеччині, розповідав якийсь їхній політик, можна сформувати з українських біженців-чоловіків з добрий десяток дивізій.
На жаль, ворог набагато швидше від нас вчиться на своїх помилках. «На болотах» вся економіка давно переведена на воєнні рейки. А якщо чогось забракне, «ідейні союзнички» – Іран та Китай з Північною Кореєю завжди готові підставити плече. А ми й далі повністю залежимо від Заходу, який, схоже, стомився від війни. Про масове виробництво вітчизняного озброєння, навіть елементарних FPV-дронів наразі лише балачки. Із введених санкцій путін сміється: вони для того й вводяться, щоби їх обходити. Плюс до цього вибори в Америці, де симпатику російського диктатора, що обіцяє за день зупинити війну (зрозуміло, на яких умовах) прогнозують легку перемогу. У світі вже всі, кому не лінь, дедалі голосніше говорять про третю світову. І ніхто не може зупинити і покарати кривавого диктатора, якому досі все сходить з рук.
Бородянка. Травень 2022-го
Наразі програємо ми й війну інформаційну. Російська пропаганда, що роками дурманила за нафтодолари світ своїм «рашатудей», породила всяких орбанів і фіцо, через яких ми довший час не могли отримати необхідної фінансової допомоги від ЄС. На другому році війни знаходяться тобі якісь карлсони, які спеціально їдуть до Москви і на всю планету тиражують більш як двогодинну путінську маячню, що «нікакой України нікогда не существовало і єйо создал Лєнін». У той же час у Харкові після чергової атаки шахедів гине у вогні ціла сім’я з трьома малими дітьми, в тюрмі вбивають Навального, а нижня палата конгресу США замість того, щоби проголосувати багатомільярдну допомогу Україні, йде на двотижневі канікули. І що їм до того, що через артилерійський голод стікають кров’ю захисники Авдіївки.
«Нам буде дуже важко, але вже ніколи не буде соромно», – говорив екс-Головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний незадовго перед своїм звільненням. І як би нам не було важко зараз, мусимо всіляко, кожен на своєму місці, підтримувати ЗСУ, щоби зупинити ворога. При допомозі всієї прогресивної міжнародної спільноти, яка, може, нарешті зрозуміє, що тільки разом ми здатні перемогти рашизм – фашизм ХХІ століття. Як зупинили Гітлера в часі Другої світової. Інакше ми перестанемо існувати як етнос, втратимо мову, самобутню культуру, прекрасну родючу землю, відродити які знову навряд чи вдасться...
