Господь каже: «Люби ближнього…», а я, виходить, грішна, Господи! Бо ненавиджу москалів, кацапів, не сприймаю нічого російського, злість роздирає до тих, хто каже: «Мова тут ні до чого, нехай говорять так, як їм зручно, аби людина була хороша». Зручно?! А як вам – зручно, коли мати хоронить сина, дитина – батька, убитого під супровід російської мови?!
Зручно – сидіти за філіжанкою кави чи навіть за бокальчиком прохолодного винця і казати, що та спека вже дістала?! Зручно поїхати на відпочинок в Карпати «для розрядки, для зміни обстановки»?! Від чого відпочити? Від спокійної ночі та тихого ранку? Хвастаєтеся комфортом, сяючою чистотою номера готелю, в якому ви спинилися?! І це в той час, коли в більш ніж 40-градусну спеку наші воїни в брониках, шоломах жаряться під швальним вогнем орків; коли з поля бою виносять навіть не тіло побратима, а те, що від нього залишилося?! Відпочиваєте, змінюєте набридлу вам буденність на комфортабельність?! А хлопцям ніколи відпочивати! Вони щосекундно під такою напругою, що навіть про перепочинок ніколи й мріяти! Вони не встигають замовляти чорні мішки для загиблих побратимів!
Шикарний номер у готелі, кажете?! І у них – «шикарні» номери: з мишами, блохами, комарами, кліщами; замість м’якого матраца на просторому ліжку – лежак із дощок, на ньому – каремат (який так полюбляють гризти миші), а замість пухкої ковдри – спальник, потертий, латаний-перелатаний…
Коли ми, волонтери, навідуємося до хлопців, то наші захисники стараються облаштувати нам найкращі місця для перепочинку: той же дерев’яний лежак у сирій з облупленими стінами кімнатці на двох осіб, в якій розміщується нас четверо, каремати і спальники у нас свої… Зате, начебто, в безпеці, бо наші захисники завжди прикладають максимум зусиль, аби не наражати нас на небезпеку.
Хлопці задоволені: волонтери приїхали, не забувають про нас… А ми приховуємо біль, коли бачимо, які вони втомлені, ховаємо сльози, коли дізнаємося про втрати в підрозділі, батальйоні. Серце тріпоче, щемить від болю, коли якось ненароком вбачаєш: у того – нога шита-перешита після поранення, в того – зарубцювався з товщиною в палець шов на плечі, в того – знак від кулі, що пройшла на виліт у передпліччі, а в того – шрам (не косметичний!) перетинає все чоло… Зауважую в одного якийсь дивний слід від поранення – не кульове, не осколкове, наче лезом добряче різонули… Як сказав мені колись один із грузинів (які воюють в ЗСУ за Україну): «А ми їх (орків) не знищуємо з вогнепальної зброї, щоби шуму не піднімати, ми їх «режем»!». Ось так: тихо прийшов, тихо пішов. І – нема вже певної кількості ворога… Піхота… Розвідка… Штурмовики… Спецназ… Їм же часто доводиться вступати в ближній бій, і так – аби без зайвого шуму.
Щодо своїх шрамів хлопці жартують: «Та то дурниці! Ми – живучі! Шрами ж прикрашають чоловіків!». І вони далі ідуть в бій! Вони знову і знову обличчям у ту паскудну ворожу пику воюють, як кажуть, впритул...
Якось ми трохи припізнилися на ту точку, де ночували. Приїхали вже у надвечір’я. Перекинулися кількома словами і… Хлопцям ніколи. Вони, на перший погляд, спокійно, та зосереджено збирають спорядження. У них – за кілька хвилин виїзд на «нуль», у них попереду – штурм. І кожен із них знає, що (не приведи, Господи) це може бути його останній бій… Та вони йдуть давати гідну відсіч ворогові. Ніч – бій, уже й світає, а в них – ще бій. Ми рушаємо далі, а на «нулю» бій і не припинявся…
В одному батальйоні за тиждень – 103 загиблих. Україна вмивається кров’ю і слізьми… Ось якою ціною дістається ваш відпочинок, панове! Відпочивайте і не думайте за донат, бо війна ж далеко від вас, десь там, за териконами… Та й у військовиків наших великі зарплати, куплять собі самі все, що потрібно, бо вам же треба гроші на відпочинок, на філіжанку кави…
Думаю, зрозуміли, що це сарказм – для тих, кому байдуже, якою ціною здобувається наша перемога, для тих, хто як жив у своє задоволення, так і далі продовжує жити...
Даруйте за гірку правду. Наболіло і то дуже-дуже. Наболіло так, що хочеться кричати на весь світ: «За що?! За що стільки горя?! Що залишиться нашим дітям, внукам, якщо ми, не дай, Господи, зараз зламаємося?!». А ми не зламаємося! Не маємо права!
Дехто каже, що я – дурнувата, що я – обезбашенна! А ще запитують: «А тобі що – більше всіх того треба?». Так – обезбашенна, як і ті, хто поруч зі мною увесь свій вільний час, усі сили віддає волонтерству, допомагаючи нашим воїнам – нашим Героям. Бо – якщо не ми, то хто?!
