Нещодавно моя колега-«голосонародівка» зовсім випадково познайомилася з однією жіночкою. Розговорилися. Як виявилося, нова знайома – одна з вимушено переміщених осіб, яка віднайшла прихисток у Чорткові. А днями ця тендітна, миловидна панянка, з надзвичайно щирою усмішкою залюбки загостила до нашої редакції. Отож, знайомтесь, моя візаві – Любов ШАПОВАЛОВА.
Родом пані Любов із м. Часів Яр (Бахмутського району Донецької області). Багато років, як розповіла, пропрацювала в тамтешній міській школі педагогом-організатором. Адже за плечима – Харківський інститут культури, фахова робота з дітьми у будинках культури. Коли молодим спеціалістом культуральної галузі повернулася в рідне місто, своє покликання в світі мистецтва продовжила реалізувати в освітянському закладі. У Часів Яру Любов зустріла свою долю, створила сім’ю, народилися діти…
– Пані Любове, знаю, що педагог-організатор завше повинен бути на позитиві, вміти зацікавити учнів до будь-якого дійства.
– Загалом праця педагога не з легких. Справді, треба мати неабияке вміння зацікавити учнів до праці, тримати їх в увазі, бути з ними в авангарді, підхоплюючи сучасність. Дуже скучила за своїми учнями. Адже моя робота в школі – як нестримна бурхлива течія. Коли приїхала сюди, в Чортків, то була впевнена: до осені неодмінно повернуся в рідне місто, до школи, улюбленої роботи. До осені! Та, на жаль…
– Пригадаймо 2014-й рік. Які тоді були почування? Адже Слов’янськ, Краматорськ від Часів Яру не так уже й далеко. Бахмут, Костянтинівка – зовсім поруч.
– Мабуть, влучніше сказати – незрозумілість того, що відбувалося. Страшні були невідомість і незрозумілість – чому? Часів Яр – між Бахмутом і Костянтинівкою. Основні траси на Донецьк пролягають через ці міста. Чомусь вже тоді ворог обрав саме ці шляхи, тож побував і в нашому місті. Більше тоді (та й тепер, як бачимо) ворог нашкодив і шкодить в Бахмуті. Було дуже тривожно від частого гулу. Тоді ще не розрізняли: що гудить, що і де «бахкає»…
– Кажете, було тривожно тоді. А тепер, з часу повномасштабного вторгнення росії в Україну?
– Знаєте, хоч будинок у нас п’ятиповерховий, та всього два під’їзди. Тож мешканців небагато. Коли виїжджала, залишила сусідці ключі від своєї квартири. Тепер, телефонуючи їй, питаю: як ти, невже не страшно? А вона каже: «Найстрашніше – тиша. При ній не знати, чого чекати. Саме тиша найбільше насторожує, а потім – «прилітає» зовсім близько»…
– Любо, 24 лютого де Вас застало?
– Вдома. От пригадую, та, направду, не можу пригадати. Не можу… Можливо, це своєрідний захист від тієї моторошності. А далі… Далі, наче пісочний годинник. От його взяли і перевернули. Таке в мене відчуття – аж до скреготу. Історія багато в чому поєднала нас з росіянами. Там у нас багато родичів, знайомих. Тепер не вкладається в голові: як так могло статися?.. Чому?! За що?! Мене ніби «перевернули з ніг на голову»… І жили ж поруч. І щось планували… А тепер?.. У спину не просто плюнули, а ножа встромили… Нагло відкрили двері мого дому і сказали грізно: ти не так дихаєш, не так і не там живеш; і… викинули мене з моєї хати. Я казала, історія нас багато в чому поєднала, та… Тепер уся брехня отого «єднання» вилазить назовні, і вилазить вона для нас болем, слізьми, кров’ю. Ніяк не розумію, як одна людина підлістю творить стільки біди і її нікому спинити…
Знаєте, ось зараз, у часі розмови, пригадалось… 2014 рік. Наш Часів Яр – не військове містечко. І коли на вулицях ми все частіше стали зустрічати військовиків ЗСУ, то це, направду, викликало якусь тривогу… Відтак, пам’ятаю, свято Миколая. Дітвора напекла «миколайчиків». Запросили на свято військових. Вони прийшли до нас у школу в повному спорядженні. Зізнаюсь. Ми були в неабиякому напруженні. А потім – ми подружились з ними, часто спілкувалися. Тоді ми зрозуміли, що ці військові нас охороняють. І отой страх, що був раніш, просто стерся з пам’яті.
І ще… Якось до школи прийшов військовий капелан і каже: «Дівчата, виручайте! Готував із хлопцями вертеп. Та служба є служба, завше щось змінюється. Тож немає постійних «артистів», їм ніколи вчити ролі». Ми і взялися до репетицій за вже готовим капеланом сценарієм. Слід сказати, для нас саме вертеп, його постановка – було вперше. Залюбки підготували вертепну виставу, в якій взяли участь старшокласники. Виступали перед багатьма військовими. А потім (за організацію капелана) із вертепом ми виступали в Києві в духовному центрі, відтак – у Львові (у багатьох храмах, у духовній семінарії). Дух Різдвяних свят нас так охопив неймовірною величчю, що ці поїздки, виступи залишилися в пам’яті кожного з нас дивовижним спогадом. Це була справжня казка!
– Пані Любове, а якою мовою тоді спілкувалися ваші учні?
– Наша школа ще до 2014-го року перейшла на українську мову. Та не відразу всі класи. Формувався перший клас, то він уже був україномовним. Хоча в буденному житті всі спілкувалися російською. Простіть нас за це. Простіть… Коли їхали в Київ, Львів, ми (вчителі) не могли категорично вимагати в дітей розмовляти українською. Зрозумійте, це ж було б, як-то кажуть, з-під нагайки. Проте ми розуміли, що їдемо в духовні центри, де всі справи, дії починаються з молитви. Відрадно сказати, наші діти належно, з розумінням ставилися до всього, чемно виконували всі настанови.
– Любо, даруйте, давайте повернемося в сьогодення Часів Яру. Там багато колаборантів?
– Та є… На превеликий жаль, немало. Нехай це буде на їхній совісті, якщо вона в них є… Після повномасштабного вторгнення ворога думала: вже не ті в мене роки, щоби йти воювати, але хоча б там хлопцям картоплю чистила… Ми допомагали: в школі й вареники ліпили, й маскувальні сітки плели…
Хочу сказати, велика біда – мова, тобто не спілкування українською. З рідною мовою дитина повинна народжуватися, виховуватися на всьому українському. Тут, у вас, це – закономірність, а там, на сході України, цього немає. Зараз тут я насолоджуюся вашим мовленням. Направду кажуть: співуча, солов’їна наша мова українська. Ми хоч і розмовляємо українською, та, як на мене, все ж не так милозвучно, як ви ось тут, на заході, в Чорткові.
– Коли і як Ви все ж прийняли рішення полишити свій дім?
– У нас (у Часів Яру) ще від 2014-го була напруга. Наша місцева влада все частіше й частіше рекомендувала, наполягала на переселенні людей у безпечні міста, села. Мені випала можливість приєднатися до знайомих, котрі виїжджали саме на Тернопілля, де й для мене віднайшли прихисток. Тож я не їхала в невідомість. Саме тут мене було і кому підтримати. У Чортків приїхала в квітні 2022-го, зі мною – донька, внучка. Хочу сказати, спілкуючись зі своїми друзями, які залишилися там, у Часів Яру, розповідаю, яке прекрасне місто Чортків, як його люблять містяни, як дбають про його ошатність. Тут нам допомогли облаштувати побут, донька влаштувалася на роботу, а я вдома – допомагаю внучці з навчанням. Обійшла, оглянула вже чи не все місто, побувала в усіх храмах. Я захоплююся, як трепетно і дбайливо ви, чортків’яни, ставитеся до збереження духовності, історії, мови рідної.
А ось зі свого рідного міста я чи не щодня отримую невтішні звістки: все більше потрощених будівель, і школа наша зазнала значних руйнувань від ворожих ударів. Багато залишилось там літніх людей, деякі – з обмеженими фізичними можливостями. Дуже важко їм покидати свій рідний дім…
– Пані Любо, Ви були налаштовані, що у вересні повернетеся додому. Надворі вже майже кінець січня…
– На жаль… Та я завжди кажу: з Донбасу почнеться наша перемога! Їх (ворогів) звідтіля «викурять», і все. Я була впевнена, що ворог далі Донбасу не піде. Проте твердо вірю, що перемога буде дуже скоро, за бойовиками із землі української вступляться й колаборанти, по-іншому бути не може.
