26 квітня 1986 року. На ту пору напрочуд пишно, справді біло-пінно і якось бентежно цвіли сади. Теплінь, багато-пребагато сонця. І на все те впав радіаційний пил. Та ще й пролилися «здобрені» ним дощі.
Пригадую, як вже трохи згодом, по перебігу якогось часу, у складі редакційної рейдової бригади випадало бути присутньою, коли приїжджі з області та навіть зі столиці спеціалісти знімали зразки проб на радіоактивність переважно під водостічними трубами. Звісно, всього вони не показували й не коментували, проте іноді спересердя, позираючи одне на одного, розпачливо похитували головами.
Тим часом 1 травня була багатолюдна демонстрація: теж багато сонця, грайливого теплого вітерцю і …присмак якогось незрозумілого печіння на вустах. Тоді ми ще не знали достеменно про чорнобильське лихо, що вже ятрило нашу землю, не надто дослухалися до передрікань японців, що наслідки вибуху енергоблоку на ЧАЕС руйнуватимуть плоть наших нащадків через десятиліття. Просто вірили в ту дозовану інформацію, доступ до якої дозволявся. Приміром, Чортківська районна газета вперше згадала про події на Чорнобильській атомній аж 9 травня, вмістивши публікацію ТАРС-РАТАУ – ту, що було рекомендовано зверху. Що було дозволено. Бути по-іншому просто не могло.
І вже незабаром – буквально в червні – почалось спорудження селища Тернопільське в Макарівському районі на Київщині для переселенців з чорнобильської зони. І з нашого району туди вирушили будівельні бригади. Двічі на тій будові побував і журналістський «десант» у складі Петра Шептицького, Ігоря Бандрівчака, Василя Мельника, Зіновія Колівошка. Хлопці привезли рясно списані блокноти та згортки фотоплівки, що лягло в об’ємні репортажі на газетних шпальтах. Спорудження селища було завершено в рекордні терміни – за місяць раніше від наміченого. Загальне піднесення, ейфорія. Всім миром ми пишалися, що допомагаємо постраждалим.
А згодом виявилося, що до числа постраждалих потрапив і наш Чортків. А ще – селище Заводське та села коцюбинчицької зони. На Тернопільщині – плюс Заліщики. Спеціалісти коментували: так склалася роза вітрів. Ще й донині, по перебігу аж 37 років, наші міста вперто лідирують поміж інших щодо показників радіаційного фону, хоча, дякувати Богові, все тримається в межах допустимої норми.
Отримували ми й «гробові». Це вже наші діти не знають, що то таке. Так скептично-сумовито іменували тоді, наприкінці 80-х – початку 90-х, гроші, спрямовані на харчування постраждалим від наслідків аварії на ЧАЕС. Суми, звісно, мізерні, та все ж мешканці інших територій, не віднесених до такого розряду, бувало, заздрісно зітхали: мовляв, о, вам ще й платять! Платили ж за отриману дозу радіації. А прискорений вихід на так звану чорнобильську пенсію – хіба це все від добра? Ріст онкологічних захворювань, мабуть, теж «родом» звідтіля, з Чорнобиля…
Не дай, Боже, Україні й цілому світові атомного лиха. Не приведи, Господи, нам бути розщепленими на атоми – долями, душами, тілами. Нехай світовий колективний розум застереже й зупинить тих, хто не долає свій шлях в таких черевиках…
