Звісно, не лише за ними – адже загалом в Любові Іванівни чимало підопічних й на місці. Бо Нагірянська АЗПСМ (амбулаторія загальної практики сімейної медицини) обслуговує мешканців цього селища (разом з Марилівкою), а також і декількох сусідніх сіл. Частково й селяни зі Шульганівки, Ягільниці також уклади угоди з сімейною лікаркою Л.КОСТЕЛЬНОЮ.
Наразі в полі зору колективу амбулаторії перебуває понад 1700 осіб. Колектив – це четверо помічниць сімейного лікаря: Тетяна Старовойтова, Галина Вислоцька, Людмила Дмитрук, Світлана Слота, тобто медперсонал середньої ланки. «До такої категорії переведено колишніх фельдшерів, медичних сестер, дитячих медичних сестер», – пояснює Любов Іванівна. Є й молодша медична сестра (в минулому – санітарочка) Наталія Лопатюк. «Дівчата працюють, стараються», – зазначає лікарка, поціновуючи зусилля своїх колег.
Воно й звісно: адже сімейна медицина помітна такою специфікою, як довготривалість та безперервність допомоги тим, хто довірив людям в білих халатах власне здоров’я. «Загалом оглядаємо своїх пацієнтів, робимо аналізи, кардіограму, обстеження і, якщо виникає потреба, скеровуємо до спеціалістів вузького профілю», – коментує моя співрозмовниця.
Власне лікувально-реабілітаційна ланка сімейної медицини в Нагірянці представлена змогою здати в тамтешній лабораторії аналізи крові загальний та на вміст цукру, аналіз сечі. За потреби тут роблять внутрішньом’язові та внутрішньовенні ін’єкції. Років три назад, розповідає лікарка, функціонували апарати для фізіотерапевтичних процедур – УВЧ, електрофорез, тубус-кварц. Однак через зношеність вони відійшли в минуле. «Маємо інгалятор, застосовуючи для лікування діток», – додає п. Костельна. І конкретизує: є на обліку 250 дітей віком до 18-ти років.
Вона в професії в акурат чверть віку. А власне в Нагірянці… «Раніше в нас функціонував фельдшерсько-акушерський пункт, на базі якого в 1999-му році було створено лікарську амбулаторію. І з того часу, можна вважати, працюю саме на цьому місці, – деталізує. – До того ж ФАП належав до Мухавської амбулаторії. І я там теж працювала. Починала терапевтом, потім – сімейним лікарем».
– Відколи сталося повномасштабне вторгнення росії в Україну, спостережено відтік населення до певної міри, адже так? – запитую.
– Звичайно, і то відчутний відтік, – чую у відповідь. – Але пацієнти продовжують спілкуватися з лікарем через соціальні мережі, зокрема через Viber. Переважно консультуються, так як їм важко в світі сприйняти тамтешню медицину. Бо вона трохи відрізняється від нашої.
– Тобто вони не втрачені для вас?
– Ні. Адже укладена з сімейним лікарем угода залишається в силі, незважаючи на те, де перебуває пацієнт. Так бувало й раніше: люди укладали угоди і вирушали на заробітки за кордон, потім поверталися. Тепер багато хто з початком повномасштабної війни чи трохи згодом повиїжджали вимушено, але все одно підтримують зв’язок з лікарем. Дехто вдається до нього значно частіше, ніж вдома.
І тут я підводжу Любов Іванівну до думки, що в неї, мабуть, як, буває, в матері за дітьми, яких несподівано спіткала невідомість, болить душа, стискається серце особливо за тими підопічними, що тепер розкидані війною по світах. Вона погоджується. Розповідає, що найчастіше прагнуть проконсультуватися, отримати пораду мами маленьких діток, які перебувають за кордоном, – нерідко навіть в розпачі. Бо їм не завжди випадає змога отримати негайну поміч – так, як у нас. І цей зв’язок – обопільний. А ще – особливо трепетний, як мовиться, на відстані душі.
Що ж, дай, Боже, щоб Україна-мати чим скоріше зібрала всіх своїх дітей до спільної, єдиної купочки. Повернула додому, на материзну. Щиро молімося за це.
Фото Нагірянської АЗПСМ
