Ворог-супостат розтрощив-знищив її дім, а пекельна війна відібрала надію, що колись ще все-таки Тамара повернеться у рідний край, де босоногим дівчиськом бігала серпантиновими стежинами, де розквітала її юність і звивала сімейне гніздечко дорослість… Бахмут…
Розповідь моєї візаві цікава, зворушлива і до болю вражаюча. Отож, читайте…
– Даруйте, та в свою оповідь, – розпочинає пані Тамара, – хочу вкласти не так своє життя в рідному Бахмуті, як загалом історію україномовних жителів нашого міста.
Я – українка, з роду – українського
– Відразу ж наголошу: я та моя сім’я не сприймаємо нічого російського. Тому й акцентую на своєму дівочому прізвищі Сидоренко – чисто українське. Я – етнічна українка і цим пишаюся. Пишаюся тим, що змалечку носила вишиванку; що в хаті моєї бабусі було багато ікон, обрамлених вишитими національними рушниками. Пишаюся, що весь наш рід – україномовний.
Трішки історії для розуміння походження нашого роду. Мої пращури жили років зо 300 в Артемівському районі (нині – Бахмутський). Вони переїхали зі Слобожанщини сюди ще коли був Вільний степ – Дике поле. Мальовниче село Оріхова Василівка, там і захоронені. Коли прийшли «совєти», мої рідні все ними нажите (а були заможними) здали в колгосп, бо, як казали, куркулів розкуркулювали і висилали на Сибір. І почалися злидні… Коли в наш край увірвалася Друга світова, батьки моєї мами залишилися в окупації. Матуся (Царство небесне) пам’ятала голод 1933-го, 1947-го років.
Мої батьки по службі були направлені до Сибіру. Там я і народилася. Мама розповідала: «Всі роки, що там прожили, мріяла про Україну, марила нею, дуже хотіла повернутися». Як тільки батько звільнився зі служби, вони повернулися в Артемівськ.
Штучне розповсюдження московії
– Пам’ятаю, ходила в дитсадок україномовний (1956-1960 роки). А коли пішла в 1-й клас, то школи вже були російські. До слова, мікрорайон, де ми жили, був повністю україномовним. У деяких школах міста початкові класи були українськими. Та в якийсь один день все навчання перейшло на російську. Все було зрусифіковано. Щоправда, одна школа в Артемівську все ж залишалася українською.
Слід сказати, після Другої світової в нашому місті не вистачало, як мовляли, робочої сили, щоби розвивати промисловість, відбудовувати інфраструктуру, – війна забрала. І… в Артемівськ почали переселяти людей з росії. У нас був великий завод кольорових металів, до речі, вивезений з Німеччини (кажуть, його змонтовували полонені німці). Водночас збудували селище «Цвєтмет». Працювати на заводі було нікому, тож цілими сім’ями завозили робітників з росії. Ось таке штучне розповсюдження московії Україною.
Приїхали в «лаптях», а квартири отримували в першу чергу
– Переселяли до нас і з Комі (АРСР), і з Воронежа… Пам’ятаю, приїхала одна сім’я (до речі, прізвище – Мазепа) з Воронежа – в «лаптях». Направду, в «лаптях»! А це вже були 1960-ті роки.
Місцеві жителі (корінні) стояли в черзі на квартири, то їм не давали. А от привезених росіян всіх забезпечували житлом, до того ж їм видавали кредити на спорудження власних будинків. Такі мікрорайони новобудов місцеві називали «кацапстрой». Ну, як такої агресії з боку корінного населення до переселенців не було. Ніхто ж тоді й подумати не міг, що все обернеться окупацією територій України росією, війною. Ми ж і в школі разом вчилися, і працювали. Щоправда, росіяни не відвідували уроки української мови (були звільнені), а ми вивчали рідну мову на рівні з російською. Нам, українцям, забороняли відзначати традиційні українські свята: Різдво, Великдень… Ми святкували їх потайки, тишком-нишком. Москалі сміялися з тих, хто розмовляв українською, називали селюками.
Перехід на цілковите українство йшов зі скрипом
– Пливли роки… Після проголошення незалежності України школи в місті все ще залишалися російськими. Українські класи почали відкривати після Помаранчевої революції. Росіяни протестували, відстоювали «рузький язик». Вони відкрито показували зневажливе ставлення до всього українського. А в церквах молилися за російську армію і т. п.
Після 2014-го року при бібліотеках у нас почали створювати гуртки «Розмовляємо українською». На один із таких прийшла я, окрім мене ще – шестеро. Уявляєте?! Всього шестеро людей! Основна маса жителів Бахмута – це люди радянщини, люди – «какая разніца». Їм байдуже до назв і міста, і вулиць, байдуже, якою мовою розмовляти. Оце ж бо – «мой адрес нє дом і нє уліца, мой адрес – савєцкій саюз»…
Пам’ятаю, ми відзначали День української хустки. Іду з бібліотеки, вітаюся з сусідами українською. А одна з тих «панянок» (які все своє життя прожили в Бахмуті) мені каже: «Тамара, хватіт на етой казлячєй мовє разгаварівать». Відповідаю: «Це – моя рідна мова, мова моїх батьків, дідів і прадідів. І я сама буду вирішувати, якою мовою мені розмовляти. Я – українка!». А друга сусідка вигукує: «Я тоже українка, но я ету мову нєнавіжу!».
– Пані Тамаро, – не втримуюся запитати, – це їхня тупість, зазомбованість, неусвідомлення, незнання історії чи такі вони є – обмежені, далекі від розумного? Що це?
– Це все в комплексі! І що найбільше болить – це, мабуть, вже ніколи в них не виправити. До речі, коли українська мова стала державною, телебачення – україномовним, знаєте, що вони зробили? Покупляли сателітарні антени і налаштували їх на росію. Самі собі продовжили «совєцкоє» зомбування і всім розповідали, як «харашо на росєї», який «сільний прєзідєнт», сказав «што вастановіт савєцкій саюз»… І це – у 2014-у році, коли вони вже на собі відчули, що таке війна!
Чи знаєте походження назви Артемівськ?
– Дуже люблю своє місто, тому не можу не розповідати про нього. Пригадую 1991-й рік. У нашому місті була створена громадська організація за відродження України на наших (східних) територіях. Отож, проходив референдум, на який було винесено питання про повернення місту первісної назви – Бахмут. І що ж?! Люди не проголосували!
«Пусть будєт Артьомовск. Ми раділісь в Артьомовскє і хатім жить в Артьомовскє», – казали. А мер міста добавляв: «Я нікогда нє пазволю снєсті в горадє памятнікі Лєніну і Артьому».
Назва Артемівськ несе з собою криваву історію. Бахмут заснували козаки, які тут добували сіль. Коли була проголошена УНР, в місті підняли жовто-блакитний прапор. Бахмутський козацький полк став на захист Києва від червоної армії… В нашому музеї зберігалося фото: місцеве населення навколішки зустрічало тіла загиблих козаків, які везли на підводах. Як повторюється історія: 2014-й рік – бахмутчани стоячи на колінах зустрічали тіла загиблих воїнів ЗСУ.
Отож, Бахмут тоді був останнім на Донеччині містом спротиву червоній армії. Щоби придушити цей супротив, «совєти» прислали Артема (у нього й прізвисько було – «кривавий артем»). Дуже жорстоким, кровопролитним було те подавлення. Річка Сіверський Донець несла не води свої, а кров людську. Розстріляли всіх монахів Святогірського монастиря. Во славу «кривавому артему» «совєти» назвали місто Артемівськ, а в Святогірську встановили цьому нелюду пам’ятник. Жах! У голову не вкладається: як, знаючи цю історію, можна вперто перечити зміні назви міста.
У Бахмуті було багато «ждунів», які чекали «рузький мір»
– У 2014-у році, не дивлячись ні на що, оті «какая разніца» й далі чекали на «савецкій саюз». В часі окупації вони були такі задоволені. З росії привозили «туристів», які виходили на мітинги «за матушку расєю». Але, коли в Бахмут зайшов Гіркін зі своєю бандою і заявив, що тут буде «деенерія», то більшість містян не підтримала його.
Я людям на кожному кроці роз’яснювала, які гіркі наслідки можуть потягнутися за цією «деенерією». Говорила відкрито. Хоча добре розуміла, що мене у будь-яку мить можуть ув’язнити, що москалі жорстоко розправлятимуться з проукраїнськими активістами. Та все ж. Ще в 2014-у ми створили ГО «Український Бахмут», організовували заходи: День Злуки, День вишиванки і т. д. А місцева влада мовчки спостерігала. Наш мер уже 30 років на посаді очільника міста (як у фільмі: «власть мєняєтся»). Щоправда, при Гіркіні він кудись зник. Тоді три місяці Бахмут був під окупацією, зате банкомати заправляли українськими гривнями; поліція, прокуратура працювали… Тобто пристосувалися до нової влади.
Дуже толерантно українська влада віднеслася до тих «ждунів», які організовували референдуми, мітинги за росію. З ними СБУ лише провела бесіди. А зараз бачу в соцмережах: «ждуни» записують «відосики», як їм добре в «расєї». Їм байдуже, що російська армія повністю знищила їхні будинки, увесь Бахмут. У нас створено сайт «Щури Бахмута» (тепер «Паланка Бахмута»). Тож усіх тих щурів-«ждунів» виловлюють в інтернеті і публікують всі їхні «сторіси», де вони вихваляються росією та прославляють путіна. До речі, оті «ждуни», будучи вже в росії, ще претендують на відшкодування їм Україною за зруйноване житло! А скільки ще «регіоналів»-перевертнів живе спокійно собі в Україні?!
У Бахмуті з нами по сусідству жив 17-річний хлопчина. Ми знали його ще маленьким. Допомагав мені при потребі. І що ж?.. Він виявився зрадником! Здавав позиції наших військових. По його наведенню загинуло 50 воїнів ЗСУ. Сказати, що я шокована, то нічого не сказати! В розмові з Володимиром Золкіним той пацан сказав: «Я люблю савецкій саюз». Як?! Тебе ще на світі тоді не було! А він: «По расказам бабушкі, мами… Путін для мєня абразєц. Я хатєл би бить разведчіком, как путін».
Найбільше мене турбує і болить те, що серед населення Бахмута десь 30 відсотків – проукраїнського, 10 відсотків – проросійського, а решта – це оті «какая разніца», саме вони є найнебезпечнішими.
Покидаючи Бахмут
– 2022-й рік… Пів на п’яту ранку росіяни ракетами вдарили по наших військових об’єктах. А ми ще з 2014-го року пам’ятаємо, як з Горлівки сунули ворожі танки і обстрілювали нашу військову частину. Було дуже-дуже страшно, моторошно. Словами не передати. Пам’ятаю, сильний обстріл міста з «градів» у 2015-у. В проміжку між цими роками в Бахмуті було певне затишшя від війни. За той час у нас відновлювалися садочки, школи, багатоповерхівки за сучасними стандартами. У нашому будинку обновили вікна, двері, водопровідні труби, встановили новий дах. Місто, можна сказати, по-новому розквітало (в цьому слід надати належне нашому мерові)…
З початку повномасштабного вторгнення ворог обстріляв Бахмут і смертоносно посунув далі – на Харківщину, Київщину. Мій син тоді зі сім’єю проживав у Харкові. Телефонує: «Мамочко, ми вже 10 днів сидимо в підвалі. Нас бомблять з літаків». А я йому: «То приїжджайте до нас (у Бахмут), тут вже спокійно». Син наполегливо переконував, що росіяни не залишать нас у спокої, бо їхня мета – захопити повністю Донецьку й Луганську області. Проте наш мер тоді казав: «У нас п’ять ліній абарони. Горад не здадім». Але ж…
У скорім часі вже організовували евакуаційні автобуси. А ми все ще чекали. Надіялися, що все минеться. Пересиджували в підвалі. Та коли розпочався потужний обстріл росіянами Бахмута, ми не витримали, сил уже не було терпіти, вирішили виїжджати. Взяли все необхідне, що вмістилося в наплічник, і поїхали. Думали, та ні – були впевнені, що поживемо десь максимум два місяці і повернемося на вітцівщину, тому й багато речей не брали з собою.
У невістчиного батька в Заліщиках проживає давній знайомий, тож поїхали. Щоправда, помешкання нам віднайшли в Чорткові.
Все життя «до…» вмістилося в один наплічник
– Боляче, дуже боляче… Те, що наживали роками, знищив ворог московитий (і очі моєї візаві наповнюються слізьми – авт.). Мабуть, нам таке випробування дає Господь, щоб ми все своє життя вклали в один наплічник…
Десь за рік до 2014-го мені наснилося: війна, Бахмут у вогні, все потрощено, спалено… А доньці снилося, що летіли літаки і скидали на нас бомби… І гадки не мали, що сни – пророчі. Й ось – реальність… Словами всіх страхів і не передати.
Та при цій пекельній реальності, що принесла нам росія, є ще одна, на превеликий жаль, паралельна…
Донька наразі проживає в Кривому Розі. Й ось що розповідає: у місті, хоч і перейменовуються вулиці з москальських на українські, та все ж ще де-не-де зустрічаються таблички з назвами «Петра великого», «Дзержинського»; а у вихідні з місць відпочинку доноситься «владімірскій централ»… Що ж тут сказати?! Ще замало їм того пекла?! Гляньте, як ворог бомбить Кривий Ріг! Думаю, ті, що досі розмовляють російською і слухають москальську «попсу», то такі ж – «ждуни», які були й в нашому місті.
Чортків став другим домом
– Сюди їхали три доби. Приїхали, поселилися. Вчотирьох жили в невеличкій однокімнатній квартирі. Допоки було тепло надворі, то мешкали там. А з настанням холодів змушені були шукати іншу квартиру, бо в тій не було опалення. Знайшли, але… Квартира порожня – одні стіни. Щоправда, зять (він ще тоді залишався в Бахмуті зі старенькими батьками) зміг вислати нам деякі необхідні наші речі, теплий одяг.
Слід сказати, відразу ж нам допомагали і міська рада, і благодійні організації, що діють при церквах Чорткова. Тепер (з нового року) вже ніхто не допомагає, ми – самотужки. Та не скаржимося! Ми впораємося! Знаєте, що трохи образливо? В Чорткові орендна плата квартир дуже висока. Двокімнатна квартира (щоби жити з дітьми) – вісім тисяч гривень! Плюс – оплата комунальних послуг. Нам не вистачає коштів, адже ми з чоловіком – пенсіонери, і пенсії в нас – мінімальні. Кажуть, східняки – багаті. Та ні! Не всі! От і довелося нам роз’їхатися з дітьми. Син із сім’єю переїхав до Кам’янець-Подільського, донька – в Кривому Розі.
У кожного свої пороги бар’єрності та страху. Не сподівалася, що й віддалений від фронту тихий Чортків також спіткає ракетна атака, що й сюди ворог простягне свою брудну лапу.
А знаєте, і тут була певна прикрість щодо нашого приїзду. Та це було миттєво, бо потім віднайшлося порозуміння…
Приїхавши й оселившись у Чорткові, я познайомилася з кількома містянами. Й ось (це було в перші дні нашого приїзду) одна старшого віку жіночка мені, повірте, каже: «Боїмося, що ви за собою нам сюди війну привезете»… Опісля ми розговорилися, я зуміла їй роз’яснити що, як і до чого. Ми порозумілися. Я відкрита до людей, завжди рада новим знайомствам.
Чортків нам дуже подобається. Тішуся тим, що навчаюся в університеті «Срібного віку», нові цікаві знайомства, нові друзі. Все гаразд! Містяни часто запитують, звідкіля я так добре знаю українську мову, якщо я «східнячка». Відповідаю: «Бо я – українка!».
Надія вже й не жевріє, та життя продовжується
– Приїхавши сюди (в Чортків), ми надіялися, що обов’язково повернемося в Бахмут, у рідний дім… Але з плином днів, місяців надія згасала. Тепер, на превеликий жаль, вона вже й не жевріє. Часто переглядаю в соцмережах новини. Моя увага прикута до Бахмута, до фото, відео про моє місто. Навіть в його руїнах я впізнаю кожну знайому, до болю рідну мені місцину, кожен будинок…
А чому кажу, що вже немає надії на повернення в Бахмут? Ну, по-перше, місто треба повністю звільнити від орків; по-друге, щоб його розмінувати, треба десятки років; по-третє, затрата надвеликих ресурсів, щоби відбудувати та відновити інфраструктуру і т. п.
Знаєте, мені приснилося, що Бахмут відбудовується! От і думаю, якщо ж колись про війну сон був пророчим, то, може, й цей сон стане реальністю… Дай, Боже, щоб ми мали можливість хоча б раз навідатися на могили наших батьків – ось це найбільше мене хвилює. (І знову сльози в очах Тамари – авт.)
Щиро дякуємо, що нас прихистили, за дах над головою, за розуміння і підтримку. Тож – життя продовжується!
P. S. У ході розмови Тамара з неймовірним хвилюванням показувала фото, відео: Бахмут – квітучий і… Бахмут – на згарищі…
Господи, врятуй Україну!
