Наразі про офіційне відкриття ще не йдеться, адже планувалися урочистості з нагоди відкриття другого відділення стаціонарного догляду та постійного або тимчасового проживання територіального центру соціального обслуговування Колиндянської сільської ради, що міститься на 2-му поверсі колишньої дільничної лікарні, не раніше квітня місяця. Однак біда не чекає, тож іще у перших числах березня даний заклад прихистив евакуйованих людей з Покровського району, яких ніде було подіти. Адже мова йшла про категорію осіб з обмеженими фізичними можливостями, яких не кожен готовий прийняти. І в Колиндянах радо пішли назустріч.
Ми уперше тут побували ще 4 березня, у перший день заїзду, тож не хотіли турбувати стареньких людей, вимучених тривалим переїздом через всю Україну. Повернувшись сюди рівно за три тижні, застали зовсім іншу картину: «новосели» вже дещо обжилися, почувалися тут майже як вдома й були більш налаштованими до відвертої розмови.
Однак спершу разом ж директором терцентру Романом Данильчаком оглянули капітально відремонтоване приміщення зі всіма належними умовами і дотриманням вимог для тривалого перебування осіб з обмеженими фізичними можливостями.
Простора кухня з усім необхідним сучасним обладнанням, їдальня, пральне відділення, маніпуляційна, роздягальня з шафами для персоналу, душові, туалети, звісно, передбачені для вищезазначеної категорії осіб, просторі кімнати з багатофункціональними ліжками, новенькими меблями, LED-телевізорами у кожній і т. ін.Звісно, ми заглянули до першої кімнати, де були злегка прочинені двері.
– Доброго дня, Любомире! – ще з порога упізнала автора цих рядків від першої швидкоплинної зустрічі 78-річна Людмила Миколаївна Смирнова (на знімку), колишній медпрацівник з Покровська.
Поруч з нею ліжко її ровесниці – Ніни Михайлівни Тищенко (на зінмку). Хоча жіночки з одного міста, але тут, у Колиндянах, побачилися вперше. Навперебій розповідають, що їх тут дуже добре зустріли, всім задоволені, годують, кажуть, «на убій». Навіть просять дівчат класти менші порції. Керівництво громади щодня їх навідує, цікавиться, чого бракує.
– А Вас, пані, як звати? – запитуємо у ще однієї їхньої сусідки, котра тоді спала міцним сном, однак сьогодні її не впізнати: охайна, викупана, як квіточка, – мовлять медсестрички.
– Анна Дмитрівна Бєлова, 1938 р. н., с. Сергіївка Покровського району (на головному фото крайня справа). Наше село, – розповідає, – майже вщент знищене. Дітей у мене немає, обидва хлопці ще молодими померли.
– Знаєте, де знаходитесь?.
– Одразу була в Дніпрі, а назву вашого города не запомнила.
– Як вам умови? Миритесь між собою? – запитуємо назагал.
– Так, все добре.
– Який у вас розпорядок дня?
– Прокидаємося, приводимо себе в порядок, робимо фіззарядку, а потім йдемо снідати, – мовить Людмила Миколаївна.
– Їсти дають те, що попросимо, мабуть, ніде такого немає. Попросили запіканку – приготували, замовили млинці – будь ласка! Навіть пельмені якось їли. А сьогодні на обід у нас був український борщ, – доповнює сусідку по ліжку Ніна Михайлівна. – Дівчата з дому закрутки приносять: квашені помідори, огірочки солоні, перчики.
Про те, що там, удома – конкретно нічого не відають. Пані Смирнова розповідає, що з їхнього будинку з наближенням фронту всі виїхали. Ніна Терещенко каже, що нещодавно телефонувала сусідка. Дім наразі стоїть, двері у під’їзді поодинокі жильці, що залишилися, зачиняють на засув. Все, мовляв, тут їх влаштовує, нікуди звідси їхати не планують. А куди їхати?..
У коридорі гурт жіночок саме збирається біля телевізора. 85-річна баба Настя (Анастасія Михайлівна Кривощокова), як її тут називають, з Добропілля Покровського району без упину сипле жартами. Кожного вечора літня жінка всім підносить настрій. Марині Рафіківні Вороньковій після перенесеного інсульту важко говорити. Галина Олексіївна Зеркаль – 1941 року народження. Розповідає, що її вулиця повністю розбомблена, ні світла, ні газу. Волонтери доправили жінку спершу у Павлоград, потім два місяці пробула в Дніпрі. Вона уже з третього заїзду.
Є тут і чоловіки, щоправда небагато. Найстарший серед них – 75-річний дід Толя (Анатолій Петрович Карпунін), котрий пересувається на милицях (на знімку в центрі).
Віталій Анатолійович Лазарцев, 1970 р. н. (на знімку), теж пересувається за допомогою ходуль. Ще молодий чоловік, два роки тому переніс важкий інсульт. Однак поволі дає сам собі раду, слідкує за собою, завжди охайний. Двоє пацієнтів важких лежачих. В одного чоловіка немає ніг. Загалом у закладі на сьогодні перебуває вісімнадцять осіб, вікова категорія – від 40 до 88 років.
Працівники відділення стараються урізноманітнити дозвілля своїх підопічних. З дому принесли нитки для в’язання, доміно, шахи, облаштували невеличку бібліотеку тощо.
В. о. старшої медсестри і завідувача відділення Оксана Хлопецька (на знімку справа) мовить, що за три тижні ці немічні люди стали рідними. І коли настають вихідні, уже хочеться якнайшвидше повертатися на роботу.
Звісно, праця з такою категорією осіб важка і морально, і психологічно. Для дівчат це вперше, багато чому потрібно навчитися. Їхні підопічні – немов малі діти, потребують багато уваги. Однак вони чудово усвідомлюють, на що йшли.
Пані Оксана тут від початку ремонтних робіт, дуже хотіла потрапити сюди на роботу. До того працювала медсестрою в операційній у міській лікарні. Маючи медсестринський диплом, допоки не було місця роботи за фахом, згодилася працювати санітаркою. І вдячна долі за це, бо багато чого навчилася, що стало їй тут у нагоді. Також отримала сертифікат медсестри-масажиста, тож має намір облаштувати масажний кабінет. Скажімо, людям після перенесеного інсульту дуже потрібна реабілітація.
Голова Колиндянської громади Роман Клапків розповідає, що це – другий подібного типу заклад в Україні. Перший нещодавно відкрився у Стецевій біля Калуша, однак він тільки на 30 осіб, а наш розрахований на 100 людей. У кожній палаті передбачено телевізор, холодильники. Двічі на тиждень з магазину привозять продукти, замовлені по вайберу. Хоча тут організовано чотириразове харчування, комусь хочеться морозива, фруктів чи цукерок. Умови проживання, мовляв, ви самі бачили. Як тільки потепліє, влаштують для людей екскурсії – в Карпати, до Івано-Франківська чи деінде. До церкви недалеко – якихось п’ятсот метрів. Невдовзі встановлять зовнішній ліфт, буде благоустроєно територію. Тут теж роботи непочатий край – майже три гектари. Принагідно просив висловити подяку аграріям з громади – Степану Данилишину, Володимиру Заліщуку, Степану Коцірі, Володимиру Драгану, які ніколи не відмовляють у допомозі технікою і робочій силі, та сподівається, що й надалі допомагатимуть довести розпочату справу до кінця.
На цьому місці буде ліфт
Попри те, вже сьогодні, каже, бачимо, що люди трохи «ожили», адаптувалися, додалося настрою тощо. Волонтери телефонували, може, якусь одежу привезти. Люди в чому були, у тому поїхали. Іде літо…
«Як виникла ідея з облаштуванням цього відділення, яке, не побоїмося цього слова, є унікальним в Україні?» – запитуємо в очільника громади.
«Коли у лютому 2022-го розпочалося широкомасштабне вторгнення, знаючи, що на території нашої громади у Пробіжні є геріатричне відділення, з районної військової адміністрації нас попросили розмістити у себе людей, що втікали від війни, – розповідає Роман Петрович. – З області постійно просили взяти якомога більше людей. Маючи незадіяний другий поверх колишньої дільничної лікарні, задалися ціллю допомогти цим людям, адже раніше планували розширити відділення: перекрили будівлю, замінили вікна, двері, зробили багато чого. Спершу обіцяли на різних щаблях влади всебічну допомогу, але, як у нас ведеться – головне почати, а далі масти собі голову. Так правдами-неправдами – десь своїми силами, десь просили спонсорів, залучали до цього проєкту різні інвестиційні фонди – поступово завершили ремонт.
Тут проведена колосальна робота, можливо, не надто помітна для людського ока. Прокладено нову каналізацію, пробурено свердловину, збудовано котельню на дрова. На першому поверсі плануємо облаштувати аптеку, що обслуговуватиме як жителів громади, так і мешканців відділення. Невдовзі буде лікар, який укладе декларації і призначатиме лікування.
Звісно, ми б дуже хотіли, щоб і держава долучилася до цього. Не знаю, чи десь ще знайдуться такі доброчинці, щоб зробити капітальний ремонт, набрати обслуговуючий персонал, оплатити харчування, комунальні, медичні послуги і т. ін. Все це сьогодні лягло на плечі однієї невеличкої Колиндянської ТГ. Гадаю, дана проблема має стосуватися всіх громад району і навіть області.
Нещодавно у нас побував голова Чортківської районної військової адміністрації Володимир Шипітко разом зі своїми заступниками, пообіцявши сприяння.
Ми маємо зрозуміти, що допомагаємо нещасним людям, більшість з яких – інваліди, лежачі, котрим ніде жити, не мають рідних, залишилися практично без нічого. Вже сьогодні є такі, що готові тут проживати до кінця своїх днів. І після завершення війни дане приміщення має залишитися для людей, що доживатимуть свій вік, не маючи даху над головою. Дуже важко нам одним утримувати цей заклад, жодній громаді це не під силу. А з миру по нитці – і вийде сорочка…
