Чи то жарт – 56 років у професії? Та ще й з «хвостиком» у три місяці. Годі й пошукати щось схоже. І то не пасивне просиджування в тиші книгозбірні за столом-кафедрою в очікуванні читачів, як хтось може собі скептично уявити. Ні, сільський бібліотекар завжди був і є активним глашатаєм нових віянь в суспільному житті, ретельним збирачем та зберігачем надбань народної думки впродовж десятиліть і століть. Зрештою – надійним скарбником родової спадщини українства.
Саме на таку місію й поблагословив Господь Олександру Кучер у її сімнадцять літ. Вчорашній десятикласниці не пощастило вступити до Чортківського педагогічного училища і голова сільської ради запропонував піти на підміну до бібліотеки у Стару Ягільницю. Там і почала працювати від 3 лютого 1969 року. Недовго, бо вже у травні стала до роботи, повернувшись з декретної відпустки, тамтешня бібліотекарка. А Лесю «перекинули» до сільського клубу в с. Долина – на 3-4 місяці. У вересні відкривали окружну бібліотеку при клубі в Шульганівці – туди й скерували. Так і залишалась на тамтешньому робочому місці аж до 7 травня нинішнього року.
«Напишіть якось про мою маму в газеті…»
Фахову освіту в Теребовлянському культосвітньому училищі (бібліотечний відділ) здобувала заочно – без відриву від основної роботи. Хіба що на кілька тижнів екзаменаційних сесій. Під час однієї з таких стала мамою – 1972 року народився син Андрій. Це власне від нього, єдиного спадкоємця Олександри Євгенівни, що раптово й несподівано залишив світ у серпні нинішнього року, редактор «Голосу народу» Любомир Габруський під час службового відрядження почув прохання: «Напишіть якось в газеті про мою маму». Зрештою, такий намір давно вже дожидався свого в нашому редакційному портфоліо.
Фото: зі Facebook-сторінки Лесі Кучер
Тож бесідувати з патріархинею бібліотечного роду нашого краю випало в надзвичайно важкий період її життєвої долі – відразу після сороковин за сином. І – напередодні її 74-ліття. А ще – фахового «празника»: Всеукраїнського дня бібліотек, який щорічно відзначається 30 вересня. Розмова мережилася рясними слізьми, що змінювалися нотками вдоволення від втішних спогадів, де – робота, робота, робота… Робота передусім – то її визначальне життєве гасло. Люди з таким міцним стержнем, як Олександра Кучер, що вже дванадцять літ вдовує й ось тепер поховала єдину дитину, якраз і здатні побороти найжорсткіші виклики долі.
«Ходяча енциклопедія»
Що вміщають понад п’ять з половиною поминулих десятиліть? Безмір граней професії, відтінків громадських доручень, зрештою – громадянських обов’язків. З плином часу перелік всіх отих начал, перелічених на початку цієї публікації, став не лише професійним, а й життєвим кредо цієї жінки. Аж 35 років була депутатом сільської ради. Свого часу її портрет красувався на обласній Дошці пошани і чотири рази знаходив собі місце й на районній. Шульганівська бібліотека в роки, коли панувала мода на змагальність, разів з десять визнавалася першою на Чортківщині поміж інших «посестер», а нижче другого місця (коли таке траплялося) ніколи не опускалась. Завідувачка книгозбірні постійно накопичувала і систематизувала матеріали для спеціалістів сільського господарства на школу передового досвіду. То було в часі тривання так званого інформаційного періоду її роботи. Бо, каже, коли вже мала 48 років трудового стажу, умовно поділила його на три періоди: інформаційний, краєзнавчий та комп’ютерний.
Принагідно п. Леся з приємністю пригадує нашу співпрацю -надцятилітньої давності, що увінчалася публікацією в обласній пресі під означенням її спромог як «ходяча енциклопедія». Та газетна замальовка, де зроблено наголос на людях праці-земляках, віднайшла місце поміж інших матеріалів в одній з папок «Про нас пишуть». Років із сорок назад бібліотекарка почала збирати історію села «по людях», тобто записувати з уст земляків їхні спомини, перекази. І то були, мабуть, перші ластівки з царини відомостей щодо «Просвіти» на Чортківщині. Відтак зібраний набуток презентувала на відзначенні 150-річчя «Просвіти» в Чортківському педагогічному коледжі – то також був ексклюзив.
Фото: зі Facebook-сторінки Анни Прондюк
«Село моє в пахучім цвіті мені всміхається здаля»
Зібрана історія села у спогадах та іменах налічує п’ять об’ємних папок. Адже пошуково-краєзнавчу роботу Олександра Євгенівна слушно вважає невід'ємною і навіть визначальною часткою бібліотечної праці. Щемко та сокровенно пригадує ім'я колишнього пароха – отця Фіголя та його дружини-їмості Ольги, що докладала зусиль до функціонування осередку «Союзу українок». Та ще й при допомозі відомої патріотки краю Надії Юрчинської, замученої енкаведистами в червні 1941 року в Чортківській в’язниці. Список персоналіїв помітних земляків того куща, звісно ж, можна продовжувати і продовжувати, бо їх численно.
А справжня «родзинка» в тому плетиві – влаштовані в часовому проміжку 2009-2012 років зустрічі під гаслом «Село моє в пахучім цвіті мені всміхається здаля». Акцентує, що то – вдалий симбіоз всіх задіяних творчих сил та небайдужих селян і Шульганівки, й Долини. Ініціював такий формат депутат Чортківської районної ради кількох скликань, свого часу один з очільників районної влади, громадський та політичний діяч Любомир Хруставка. У тісній співпраці з пані Лесею вони й писали помітні своєю спадкоємністю та зворушливі від пережитих емоцій сторінки життєпису родинних сіл. На зачин дій Любомир Михайлович побував у Львові у відомого земляка – народного артиста України Юрія Брилинського (нині вже світлої пам'яті). Відтак за пошук адрес уродженців Шульганівки-Долини паралельно взялася й родина актора, і Олександра Євгенівна. Зібрала, каже, аж 60 адрес!
У часі першої зустрічі на материзну з'їхалося 56 земляків. Наступні зустрічі потішили присутністю і сорока, і тридцяти прибулих. І то було щось справді особливе й незабутнє, хоча вимагало величезних зусиль та напруження великої команди однодумців, натхненних благою метою. «Бібліотекар і повинен тримати в руках ниті, що гармонійно пов'язують нашу минувшину з теперішнім часом та майбутністю», – резонно коментує моя співрозмовниця. І зізнається, що це власне вона 2017 року запропонувала, було, назву жіночого вокального ансамблю «Перевесло», що достоту й уособлює таку мету – як з’єднуючий сегмент часів та поколінь.
Фото: зі Facebook-сторінки Лесі Кучер
«Де той старий продюсер?»
До слова, директорка Шульганівського сільського будинку культури Анна Прондюк, під чиєю орудою й зачудовується співом один з улюблених колективів краю, – здібна й улюблена учениця Олександри Кучер. Вони пропрацювали обіруч 35 років. Злагоджено, як мовиться – на одній струні душі та серця. Після благословення у творчий світ «Перевесла» фахівчиня клубної справи успішно створила ще й співучий колектив «Жоржини» (у складі – студенти та учні), а згодом – «Перлинку», де співаки зовсім юні. «Спеціалістка вищої категорії, дуже талановита і працелюбна. Продовжує роботу тієї «Просвіти», яка була колись», – пишається молодшою колегою патріархиня бібліотекарства. І залюбки додає, що в їхньому спільному доробку – десятки влаштованих сценічних імпрез, при підготовці яких п. Лесі неодмінно відводилась роль попереднього складання сценаріїв. А ще поміж її учениць – бібліотекарка з Мухавки Ольга Міх.
«Де той старий продюсер?» – якось владно та напівжартома погукав, було, аби викликати О.Кучер на сцену для загального вшанування докладених зусиль, голова Нагірянської сільської ради Ігор Кіндрат (адже Шульганівка належить до Нагірянської громади). Творча співпраця на основі цілковитого розуміння складалася в завідувачки книгозбірні і з тамтешнім сільським старостою Людмилою Гулькою.
А ще – зі священниками, чий духовний труд є осердям будь-якої започаткованої справи, навіть найбільш визначального рівня. Бо з Божого слова починається все. Майже два десятиліття моя співрозмовниця спільно писала історію краю з отцем-парохом Романом Гончариком, у підсумку присвятивши його душпастирській праці цілу папку зібраних матеріалів у життєписі села. А відтак плідна співпраця продовжилася з нинішнім отцем-настоятелем храму Архистратига Михаїла с Шульганівка та Долина Іваном Касюком.
Фото: зі Facebook-сторінки Анни Прондюк
У кожного – своя місія
Обидва отці духовно розділили невигойний біль втрати п. Лесі, долучившись до провадження чину похорону сина Андрія. «Похорон, – мовить згорьована матір крізь гучні ридання, – зібрав понад шістсот людей. Плакали, зітхали, говорили, що син був прихильний до всіх, з ким йому випадало спілкуватися (працював водієм автобуса сполученням Чортків – Капустинці через Ягільницю, Нагірянку, Улашківці, Милівці – Авт.). Охоче підвозив дітей до школи, отоварював рецепти на придбання ліків всім, хто його попросив. Не знаю, чому Бог так рано забрав його до себе», – додає зовсім згорьовано. І далі – про те, що залишилася на старість цілковито одна: є лиш онук Іван, та він не поруч.
Мабуть, у Господа на кожного є свої плани, де заздалегідь розписаний наш прихід в земне життя та відхід з нього до вічності. І тримає нас Всевишній на землі задля певної місії. Здається, патріархинею бібліотечного роду Олександрою Кучер вона ще не сповнена до кінця – отже, їй належить надалі посильно долучатися до творення наступних сторінок історії рідного краю. Бо, хоч і передала справи, звільнившись від безпосередніх обов’язків, та чи зможе вона жити по-іншому?..
