Наближається День вчителя, який освітяни та всі причетні до цієї сфери діяльності відзначатимуть у першу неділю жовтня. Тож принагідно нам, журналістам, направду, пощастило познайомитися та поспілкуватися з вчителькою української мови та літератури, та перш за все Людиною відкритої щирої душі – Галиною Степанівною Старик.
Забігаючи наперед, скажу: нелегка доля спіткала мою візаві. Та з перших хвилин нашої зустрічі я запримітила: її, без перебільшення мовити, сонячна усмішка, лагідний погляд, милозвучний голос випромінювали таке тепло, що відразу було зрозуміло – це неймовірної доброти людина.
Пані Галина родом зі с. Трибухівці (колишнього Бучацького, тепер Чортківського району). Дружина священника, на превеликий жаль – уже рік як овдовіла.
«Так, болючі спогади, дуже болючі, – каже Галина Степанівна, – та мені приємно говорити-пригадувати ті хвилини, дні, місяці, роки, прожиті з чоловіком. Не так уже й багато їх було, це всього-на-всього 17 років. Можливо, для когось це – аж 17, але для мене – лише 17, так мало… Найкращих, найщасливіших, найпрекрасніших років».
«Я вийшла заміж у 20, – продовжує моя візаві. – Чоловікові тоді було 27. Ми познайомилися в Івано-Франківську, найпрекраснішому місті нашої молодості. Чоловік там навчався в духовній семінарії, а я – у педагогічному (Прикарпатський національний університет ім. В.Стефаника). Була така організація ТУСК «Обнова» (Товариство українських студентів-католиків), її учасниками були й ми. Тож саме там на одному зібранні й познайомилися. Разом зі священником формувалися як християни, як зріла молодь, яка знає Бога, любить Бога. До слова, організовували театралізовану хресну дорогу; проводили різні благодійні акції. Тобто нас із тоді майбутнім чоловіком об’єднала спільна мета – доброчинність».
– Пов’язати свою долю з людиною, яка служить Богові, це надто серйозно і дуже відповідально. Не кожна дівчина на таке, скажімо, зважиться. Даруйте, це моя суб’єктивна думка.
– Знаєте, я виховувалася в християнській родині, любов до Бога мені ще з дитинства прищепив батько. На жаль, він теж помер у молодому віці, коли мені було 12 років. Батько був побожною людиною, надзвичайно хорошою, з великим, як кажуть, серцем. Про тата у мене лише найкращі спогади. І, знаєте, мій чоловік був дуже схожим на нього.
Присутність Бога завжди була в моїй сім’ї. І коли я познайомилася з хлопцем, який вчився на священника, то для мене це було дуже великим і значимим. Так, це справді велика відповідальність, але то було моє. Хоча спочатку я думала, що священники надто серйозні, аби говорити про кохання. Думала, що семінарист – це хтось такий, який навіть не кліпає, а тільки молиться (сміється). Та насправді вони всі хороші, милі люди, прості й доступні. Тож отець Володимир (мій чоловік) був саме таким.
Бути дружиною священника, це як бути дружиною військового – завжди, як-то кажуть, на валізах. І житло було не завжди належним та й не своїм, не власним. Пригадую, коли нам наш владика Димитрій сказав, що ми переїжджаємо на парафію у Борщівський район (до того ми жили вдома, в Трибухівцях; парафії були у с. Пишківці й на хуторі Поперечки, що неподалік Трибухівців), то я так плакала. Так мені страшно було покидати рідний дім, маму; як то все має бути: невідомість чужих країв відносно, далеченько від рідних. Аж тут телефонує моя хресна і каже: «Та ти чого плачеш?! Твоя ж сім’я з тобою!». Ті слова мене якось привели до тями. Справді, чого ж плачу, адже моя сім’я – зі мною. Тож поїхали ми служити на Борщівщину в село Гермаківку.
І так воно було впродовж нашого спільного життя: не важливо де, важливо – з ким.
Бог подарував нам двох діток. Христинка зараз навчається в 11 класі, Назарко – в 6-у.
Ось тільки минув рік, як відійшов у вічність наш рідний чоловік-батько. Дуже велика рана, яка не загоїться і не зарубцюється; не той то випадок… Тим більше, отець Володимир був неймовірною людиною. За 17 років спільного життя жодної навіть найменшої образи, жодного непорозуміння – ні поглядом, ні жестом, ні тоном.
Кохання і любов – у сув’язі. Перед смертю говорила йому: «Я дякую тобі не за кожен рік, не за кожен день, а за кожну секунду, прожиту разом». (Очі Галини наповнилися слізьми – авт.)
Ми жили однією справою, любили своє служіння. Тепер прихистила нас Бучацька єпархія, маємо затишну кімнатку. І як би важко мені не було, я завжди усміхаюся, іду далі в життя з молитвою і любов’ю до Бога.
Мені здається, що я народилася для того, аби бути вчителькою.
Я наскільки люблю свою професію. Якби потрібно було обирати професію ще раз або ще сто разів, то без сумніву – педагогом. Дуже мені подобається працювати з дітьми.
Зізнаюся, спочатку було спрямування на математичний профіль. Вже й цільове направлення мала, бо закінчила школу зі золотою медаллю. Та в останній же день при подачі документів переписала таки на українську філологію.
У школі в мене були чудові вчителі як з математики, так і з української мови. Дивилася на них і не знала, який профіль обрати. Але пам’ятаю, як моя вчителька української мови читала нам диктант. Надиктовувала так, що кожне слово, кожен розділовий знак були зрозумілими. І ось тепер, коли я диктую своїм учням диктант, згадую свою вчительку, стараюся прочитати саме так, як вона. Приклад має велике значення.
– Тож давайте, пані Галино, торкнемося Вашої педагогічної діяльності.
– У Гермаківці (після неповної декретної відпустки) працювала в школі вчителем християнської етики (за рекомендацією чоловіка маю додаткове катехитичне навчання при теологічній академії).
Працювала і в садочку вихователем у с. Кривче (недалеко від Гермаківки). Пам’ятаю, як діти радо сідали мені на коліна, горнулися. Це так втішно. Потім мали парафію у Вільхівцях (Мельнице-Подільської громади).
– Зараз Ви де працюєте?
– У Чортківській гімназії № 2, викладаю в п’ятих – дев’ятих класах. Колись і я дописувала до газети (був у нашому районі часопис «Нова Доба»). Тепер, на жаль, важко зацікавити молодь газетним друкованим словом. Великий вплив на них має інтернет. Хоча, слід зауважити, програмовий матеріал з літератури таки з книжок читають. Навіть іноді кажу: «Читаймо вголос». Бо саме так розвивається мовлення, дикція, правильне наголошення слів – це важливо. Думаю, прийде час, і вони в певному віці повернуться до книги, відклавши свої смартфони.
Діти зараз хочуть спробувати все нове, сучасне. Нехай, треба йти в ногу з часом. Вірю, що й книга не втратить для них свого значення.
– Важкувато зараз віднайти підхід до юного сучасного покоління, чи не так?
– Знаєте, різні моменти бувають, різні обставини, проте важливо завжди залишатися людиною. По житті я бачу лише добро, не бачу негативу. Можливо, це недобре. Бо іноді мені кажуть: зніми свої рожеві окуляри. Бувало таке, що хтось із учнів, скажімо, шибеників, ну просто рвав печінку на шматки (так би мовити). Не знала, як те витримати. Важко було в тому класі провести урок. Але я казала й собі, і тій дитині: буде по-людськи з обох сторін, неодмінно буде, лише потрібен час і терпіння. І той момент настав. Найлегше відкинути дитину, зневажити. Але цього не можна допустити. Треба зробити так, щоби було добре обом. Діти зараз зранені, ми всі – зранені. Тому злу не має бути місця в нашому житті.
– Ну що ж, ідемо в життя лише з добром! Зі святом вас, навчительство!
