28 листопада минуло 20 років від того сумного дня пізньої осені, коли відійшов у вічність мій батько – МИРОНЕНКО Михайло Гаврилович (21.11.1923 – 28.11.2005 рр.). Двадцять років без тебе, любий тату! Двадцять років – як один день...
Працював мій батько багато літ в редакції нашої районки (1948 – 1984 рр.), був заввідділом сільського господарства. Можливо, ще до цих пір по селах є люди, які його пам’ятають.
Фото: з архіву Галини Мироненко
Кожний отримує щось у спадок від своїх батьків: хату, професію, ремесло. Мені дісталось кілька записників, зроблених вручну з сірого паперу, зшитих нитками.
З кожним роком, вивчаючи їх сторінки, я переконуюсь у багатогранності талантів свого батька. Можливо, таким і потрібно бути журналісту: знати багато і про все (хай навіть і поверхнево).
Ці записи велись під час ІІ світової війни до кінця 1945 року (коли він ще був «вільним козаком», тобто – неодруженим).
Вражає його начитаність. Від Ромена Ролана до сербських і чорногорських письменників (перший раз чую про таких). Само собою – твори.
Він занотовував найцікавіші речення, думки, фрази.
Фото: з архіву Галини Мироненко
Також вражає і різноманітність його захоплень. Батько цікавився і новітніми відкриттями, про які писали тоді в журналах і газетах: ультразвук, віруси, мозкові промені та ін. На одній сторінці зустрічаються хімічні формули, на іншій – ноти.
Минулого року я писала в нашій газеті про його поетичні здібності. Писати вірші він почав з 1935 року, тобто ще у школі. Нині хочеться більше зупинитись на його захопленні музикою і піснями.
Багато своїх віршів він так і називає: «Пісня промислових робітників», «Пісня про комбайнера» (як це властиво в народній творчості). Навіть своїм співробітникам присвячував пісні.
Ось, наприклад, «Золоті руки» (пісня про набірницю Чортківської друкарні Клавдію Кротенко):
Струм електричний масу розплавив,
Текст набирає лінотип.
Впевнено й швидко трудиться Клава,
Все в агрегаті цокотить.
Тільки натиснуть клавіші злегка
Впевнені пальці – рядок є!
Вгору відразу матриць із дека
Клешня залізна подає.
Зможе не кожен сплав розтопити
Чи важелями володіть.
Як вона вміє все це робити? –
Руки у неї
Зо-ло-ті!
Фото: з архіву Галини Мироненко
А як він кохався у музиці різних народів! Мав товариша-грузина, ще з часів Другої світової. Його улюблені грузинські пісні: «Цицинатела» («Світлячок»), «Суліко». Оскільки він не знав грузинської мови, то придумував свій текст. Або переробляв українські пісні на сучасний лад. Що боліло, про те й писав. Війна – значить він переробляє слова пісні «Повій, вітре, на Вкраїну». Навіюються наші реалії:
Через цю війну прокляту
Я покинув рідну хату
І поїхав я все далі –
Опинився на Уралі.
На заводі я працюю,
Пісні радості не чую.
Сам же часто я співаю,
Україну як згадаю.
Цікавий запис в його маленькому щоденнику: План роботи – «Циганські романси». І реалізація плану: придумати слова до романсу з кінофільму «Сорочинський ярмарок».
Дуже любив кавказькі мотиви, мелодії з індійських кінофільмів. За відсутністю оригіналу писав свої слова. А скільки він придумав колискових! Навіть азербайджанську десь надибав, усіх онучок забезпечив.
Також любив брати участь у пісенних конкурсах на радіо, одним із перших взявся писати всеукраїнський диктант.
Батько був дуже непрактичним. Можливо, це властиво тим, хто пише вірші. Вони з братом примудрилися віддати батьківську хату в рідному селі якійсь чужій жінці. Про таких кажуть: «не від цього світу».
Що можна було отримати у спадок за часів союзу? Ну хіба якусь «хрущовку» або хатину десь у селі. Тепер інші часи. Заможні люди можуть залишити своїм дітям і маєток, і машину, і сімейний бізнес, якщо встигли «розкрутитись». А мені від батька що дісталось? Любов до пісні, до віршів, до друкованого слова. Любов до степів України, де він народився, до Карпат, до рідного краю…
Фото: з архіву Галини Мироненко
