Ні-ні, не сумнівайтеся: він тут і був, власне тут і твориться рік за роком. Умінням та баченням майстра народної творчості України Людмили Гургач – таке звання мисткиня носить вже повний десяток літ. Виплетені нею з бісеру декоративно-ужиткові речі щемко розбурхують душу небайдужого до національної автентики люду на численних виставках і презентаціях ще від 2008 року.
«Не кара Божа мати творчий дар»
Таким поетичним твердженням започатковувалась презентація виставки «Різноманіття бісерних прикрас від минулого до майбутнього» в читальній залі центральної книгозбірні Чорткова минулої п`ятниці.
Втім, з огляду на те, які метаморфози чи то пак перипетії буквально нещодавно довелося спізнати авторці виставки, можна й засумніватися в істинності цього рядка.
А сталося все так: кураторка VIII Всеукраїнської виставки «Бісер: вчора, сьогодні, завтра», що діятиме з 4 по 22 березня в Києві, запропонувала Людмилі Гургач вилучити з переліку запропонованих до огляду робіт ті, що містять національну символіку, щонайперше український тризуб. Такий удар головно прийшовся на герасівки – національні краватки та чоловічі ґердани.
Звісно, це дуже зачепило не лише мистецькі, а щонайперше громадянські погляди пані Людмили.
– Скажіть, будь ласка, чи ми живемо не в Україні, що нам забороняють українську символіку? – одразу ж написала вона на своїй сторінці у Facebook. – Чи, може, Київ – не столиця України? Захід має відбутися у Києві, а організатором і місцем проведення є Центр української культури та мистецтва. Мене це дуже образило – і я відмовилася від участі, оскільки я – громадянка України, патріотка і намагаюся відтворювати українську культуру та її історію!
Герасівка для Ющенка
Власне «завдяки» ось цьому посту конфлікт, що спалахнув у творчому середовищі, перейшов у публічну площину. Й на той час, коли у соцмережах з`явився коментар Центру української культури та мистецтва, світобачення майстрині підтримало понад три сотні однодумців.
Одне слово, столичному проєктові з наміром «представлення на широкий загал творчості українських майстрів, підтримки давніх традицій бісерного мистецтва в Україні та формування нових канонів у цьому напрямку» так чи інак не судилось передати людності ось цю неймовірну красу, творену очима й руками нашої землячки. Натомість Божим провидінням було надано солодку змогу споглядати її отут, на вітцівщині, в залі книгозбірні, – впродовж цілого тижня. І то з ініціативи та завдяки настійним зусиллям начальника відділу культури, туризму, національностей та релігій райдержадміністрації Галини Чайківської.
Очільниця культуральної родини району, зокрема, внесла ще й яку приємну для вуха корекцію в наші знання про творчість Людмили Гургач. Виявляється, герасівку її роботи було вдаровано Президентові України Віктору Ющенку в часі його відвідин Тернопільщини. Воістину: знай наших!
«У кожній людині є сонце. Тільки дайте йому світити»
Цей надзвичайно простий вислів давньогрецького філософа Сократа мільйони разів справджений упродовж тисячоліть. Всує дістав підтвердження й у площині гургачівської виставки. Сформовану в таких словах філософію мисткиня повторювала раз у раз. Коли розповідала про щаблі свого творчого життєпису. Коли відповідала на запитання спраглої мистецького цвіту зали. Коли розтлумачувала нам, медійникам, походження та призначення виставлених тут кептарів та лемківських криз, віночків та очілків, коралів і ґерданів, браслетів, сережок, навіть невеличких дерев!
– Яка річ найулюбленіша? – перепитала, усміхнулась й замислилась на мить. – Мабуть, та, яка ще не зроблена. Роблю чимало замальовок, буває, виношую їх і рік, і півтора до втілення, – пояснила. – Трапляється, творю одночасно три, а то й чотири роботи.
Принагідно закликала не закопувати в землю, а розвивати дані Богом таланти. Переконана: вони є в кожному. «Просто ми не знаємо, скільки кому дано», – повторювала раз у раз.
Втім, сама майстриня слугує яскравим тому прикладом. Медик за фахом, довгу низку літ трудиться в центральній районній лікарні й водночас левову частку часу віддає захопленню в`язанням, вишивкою, шитвом, плетінням з бісеру, а ще – східними танцями. Тісно дружить зі спортом. Від 1996 року співає в народному аматорському хорі «Галичина» – добре знаному на теренах України колективі, де сяє яскравою зірочкою. Та й тут, на презентації, не втрималась і заспівала acapella старовинну лемківську пісню.
– Відчуваю, що вона музики не хоче, ця пісня, – ділиться враженнями. – Зрозуміла аж тепер, що знаю їх багато, лемківських. У них навіть по-іншому мій голос звучить.
«А прадід був мером Торонто»
– Колись, щоб дістатися ось такої лемківської кризи, треба було продати вола, – акцентувала пані Людмила на вартості колоритних жіночих прикрас. – Прикраси мали бути яскраві, багаті – і для дівчат, і для жінок, – провадила далі. – Багато з цих речей вже осучаснені.
Так воно і є: тут – авторські роботи та відтворені з давніх. Поміж сорочок – старовинні, бабусині.
– Одна, он та, – показує на стіну, – то бабусі Ксені, по маминій лінії. Вона її ще дівчиною вишивала. А друга – зі скрині мого чоловіка, там багато що є, навіть з прародичів, дуже гарно збережено.
На стіні – й аркуш ватману з генеалогічною розкладкою роду. За словами мисткині, один край – то родичі зі села Вербівців на Теребовлянщині. А інший – Лемківщина, то – татова лінія. Жінка хоче відшукати значно глибшу генеалогію. Каже, один з дванадцяти дітей її прапрабабусі навіть був мером Торонто.
«Хворіємо, якщо емоційно не задоволені»
Це вже – суто медичне застереження. А може, навпаки – мистецьке, з глибин творчої душі? Та звучить надто по-сучасному. Та ще й спонукаючи для присутньої на презентації молоді – студентства економічного коледжу та інституту підприємництва і бізнесу, учнівства другої міської школи.
Вихованців благодійної організації «Дім милосердя» разом з соціальним педагогом Оксаною Таркою: з ними в майстрині ще й які тісні стосунки: там вона щотижня провадить заняття й майстер-класи з бісероплетіння і тих же східних танців!
А ще на творчий вогник, як висловилася завсідниця отаких сходин Галина Мироненко, втішно «забрели» заслужений майстер народної творчості України, художник-іконописець Володимир Шерстій, художник-аматор Петро Захаров, поетка Анастасія Триш.
Добре слово про винуватицю оказії мовили згадувана вже Галина Чайківська, директорка бібліотеки Оксана Колівошко.
І чи не найбільше емоційних акцентів вихлюпнули на люди ведучі – методист РКБК ім. К.Рубчакової Наталя Нога та завідувачка відділу обслуговування книгозбірні Олена Рибух.
