Волинський веб-сайт «Район.Луцьке» запитав місцевих поетів і поетес про їхню творчість та яку роль відіграє для них поезія. Серед творчого кола є також наша землячка, уродженка Чорткова Юлія Фінковська (в заміжжі – Дзьобик).
Юлія є волинянкою з чортківським корінням, яка вигадує слова і розповідає їх іншим. Народилася у місті Чортків. Вивчала журналістику та українську філологію у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки. Авторка поетичних збірок «Жасминовий світанок», «Трояндовий чай», «Спеції», «Лиця ялиці» та колективних збірок «Говорить майдан», «три_літ_ри». Срібна (2013) і золота (2015) призерка конкурсу «Неповторність». У 2016 році прийнята до Національної спілки письменників України. Учасниця «Стральцовського фесту» у Мінську, поетичного фестивалю «Meridian Lutsk» та Міжнародного літературного фестивалю «Фронтера».
Поезія для мене...
«Цілком фізіологічна потреба, як пити і дихати. Якщо довго не пишу, то почуваюся не дуже добре. Це те, що вчить мене уважніше ставитися до слів, помічати більше промовистих деталей у звичайному житті, зберігати власні й чужі особливі моменти. Поезія змушує мене тремтіти і плакати, сміятися і хвилюватися, зворушуватися і дивуватися, любити і пробачати, а ще дуже сильно вірити у людей і любов, навіть якщо це складно».
Вірш:
Пісня на Р
Герберт Гарді купує рожеві гарденії своїй Рут,
залишає їх біля дому, де Річард і Рут живуть,
знає жовті віконниці, двері, кожен овал і кут,
це ж бо він колись оселитись мав з нею тут.
Це ж бо він обрав море замість солоних кіс,
замість суконь її, зав’язаних наспіх, навскіс,
залишивши собі назавше найменшу з її ікон
і терпкий її погляд, пришвартований до вікон.
Фіолетові води течуть за комір в старих човнах,
стільки пам’яті висохло сіллю на рукавах,
стільки пам’яті крізь піски ліанами проросло,
залишилася тільки її гаркавість, хода, чоло.
Як вона примудрялась губити важкі ключі,
як боялась грози і просила:
«Не спи вночі,
тільки не засинай, коли небо ворушить грім,
я без тебе не втримаю море, що хлине в дім».
Руда Рут виховує двійко чорнявих дітей
і латає для Річарда найважчу з його сітей,
і коли сіль до горла, пече і котиться на плиту,
бачить раптом гарденії.
«Господи, урятуй…».
Теплі круглі пелюстки пахнуть його човном –
чоло з присмаком тмину, кухоль із товстим дном,
прибережне їх літо, чайки, шрамик біля губи,
і проколює скроню зрадницьке «А що, якби…».
Як він вмів провіщати шторми і безрибні дні,
як приносив їй квіти і зерна, як лежав на спині,
і лежало з ним море, впокорене зрештою звідусіль,
як казала: «Мовчи, за тебе говорить любов і сіль».
Фіолетові води течуть за комір старих дахів,
пам’ять висохла, ніби осіле гніздо птахів,
і останній мусон сипле в очі вітрилам його ходу,
залишаючи Рут, як рану, давнє:
«Я тебе знайду».
Герберт Гарді купує рожеві гарденії своїй Рут,
залишає їх біля дому, де Річард і Рут живуть.
І змиваються драми, шрами і «Et tu, Brute?»:
Рут не з ним, отже її у нього не відберуть.
