Народна артистка України Жанна Боднарук, чиї корені тісно пов’язані з Чортковом і Чортківщиною, якраз напередодні опублікувала на своїй сторінці у Facebook пост з присвятою річниці етапу в’язнів Чортківської тюрми до Умані з подальшою стратою їх там комуно-більшовицькою репресивною машиною. Та річниця минає якраз сьогодні, 2 липня – з часовою різницею у 79 років. Бо то був 1941 рік.
Довідка аж через пів століття
«Це – трагічна сторінка історії моєї родини. Мій дідусь, Мирослав Боднарук, постраждав від червоної більшовицької зарази. Як і десятки тисяч із західної України.
Кінець червня 1941р. для мого діда, Мирослава Боднарука, активіста чортківської «Просвіти», якого НКВДисти заарештували, був особливим... З початком війни колону в'язнів відправили на схід. Це був так званий «чортківський етап» на Умань, де потім всі були розстріляні... І тільки в 1991 році мій тато отримав довідку про посмертну реабілітацію свого батька... І дізнався, що той похований там в одній з братських могил...».
А ще Жанна Боднарук принагідно поділилась публікацією Інтернет-видання KRAY.CK.UA (Черкаський КРАЙ – інформаційний портал достовірних новин) – «Слідами чортківського етапу». Ось фрагменти, котрі безпосередньо стосуються нашої історії.
«Спекотного дня влітку 1991 року під цегляними мурами старовинної похмурої будівлі (колись тут була тюрма) на вулиці Урицького в Умані зібрався невеликий гурт людей. В затишку під причілковою стіною вони поклали цілі оберемки квітів і розставили десятки свічок-лампадок. Під подихом легенького вітру тремтіли прозорі вогники. Люди приїхали здалеку – з Тернопільщини.
20 липня 1941 року тут, у підвалах Уманської тюрми, співробітники НКВС розстріляли понад 700 політв’язнів, яких пригнали сюди етапом із західних областей України. Була річниця трагедії, і родичі вперше приїхали до Умані вшанувати пам’ять загиблих. Але не знали, де їхні могили, тому поставили свічки під старими тюремними мурами. Тоді в Умані вперше почули подробиці однієї з найчорніших сторінок початку війни, що ввійшла в історію під назвоюЧортківської трагедії.
Уманський слід
До Умані етап прибув 20 липня. Місцевим каральним органам було не до «ворогів народу» з Галичини. Фронт наближався, німці вже були за 20 кілометрів від міста, уманські чекісти поспішно готувалися до втечі. Для чого зайва морока з юрмищем змучених голодних людей, яким так чи інакше – кінець один. Про справедливість, правові норми, про те, що ці люди не засуджені, а тільки під слідством, ніхто і не згадав. По суті, в Умань їх пригнали, щоб убити.
Страту організували в ніч на 21 липня, за звичним сценарієм: людей вбивали у підвалі, а в тюремному дворі гуркотів двигун трактора – глушив звуки пострілів. Трупи замурували в підземеллі. Ретельно замітали сліди; за даними уманських дослідників, розстріляли навіть випадкового свідка страти – працівника міського водоканалу, який тієї ночі чергував на водонапірній башті, що поряд з тюрмою, і згори бачив, як чинили розправу стрільці НКВС.
Тієї ночі в підвалах Уманської тюрми розстрілювали не тільки галичан. В камерах чекали своєї долі більше сотні місцевих жителів. Це були колгоспники, які при відступі радянських військ відмовились підпалювати поля з достиглими хлібами, вчителі німецької мови, уродженці Західної України, які оселились на Уманщині. Всіх їх теж розстріляли разом з чортківським етапом. Уманські історики-краєзнавці вже у 90-х роках змогли встановити деякі факти, вияснити кілька імен і навіть знайти рідних цих людей. Восени 1941-го окупаційна влада «гуманно» дозволила жителям міста і довколишніх сіл забрати з підвалу і поховати тіла своїх родичів і навіть виділила підводи».
У пам`яті – гострі кути
«З чортківського етапу останки тільки одного в’язня – інженера Петра Турули – змогла забрати сім’я і поховати в рідному селі Деренівка. Решта лежить у братській могилі на цвинтарі біля Успенської церкви в Умані. Щороку 20 липня сюди приїздять автобуси з галичанами із Чорткова, Борщева, з сіл Тернопільщини. Наче паломники до святинь – згадати, поклонитись, помолитися, запалити свічку. Відправляють панахиду православний і католицький священики.
Кілька років тому на могилі поставили пам’ятник, а до 70-річчя трагедії з ініціативи галичан облаштували меморіал. На гранітних плитах викарбувані 753 прізвища загиблих. Найстарший – 70-річний Михайло Береза, учитель із села Копичинці, наймолодші – 18-річні гімназисти, серед них двоє дівчат – Нуся Саган і Софійка Зелінська з Борщева.
Є ще у тернополян задум створити символічну хресну дорогу, що пролягатиме маршрутом чортківського етапу».
Події, про котрі мова, відбувалися вже майже під кінець липня, тому і стали післяісторією Чортківської трагедії, закарбованої датою 2 липня 1941 року. Нині минає 79 років. І нехай це не кругла дата. Все одно згадаймо – щоб не забути. Адже пам'ять неодмінно мусить мати гострі кути.
