За традицією 27 березня відзначається Міжнародний день театру. Тож принагідно варто сьогодні згадати про режисера – головну людину при створенні театральної постановки, фільму або шоу.
Слід сказати, що наше місто, наша культура завжди славились високим рівнем театрального мистецтва. Починаючи від славетного Панаса Карабіневича, який ще до Другої світової війни створив у Чорткові мандрівну театральну трупу. А потім довгий час був директором будинку культури.
Оскільки наш район вже збільшився, то як не згадати славетного Ореста Савку з м. Копичинці. Довгі роки він служив музі театру, потім ще й працював у Тернополі.
У 60-ті роки минулого століття в нашому місті спостерігався справжній розквіт театрального мистецтва. Тоді творили такі режисери як: Москаленко, М.Онуфрійчук, В.Губанов. А в палаці школярів – Лідія Бусарова-Ліщук. Ще у дитячі роки на Хмельниччині вона захопилась театральним мистецтвом, тому що при цукровому заводі їхнього селища функціонував театр. І це було у 30-ті роки минулого століття. Уявіть, яке було прагнення до культури, до сцени!
Фото: з архіву Галини Мироненко
Професія режисера доволі складна. Саме від нього залежить успіх постановки. Він має бути психологом, повинен мати уяву, широкий кругозір і професійні знання, бути дисциплінованим. Не завадять і такі риси як: енергійність, стресостійкість, здатність до спілкування.
Мені свого часу пощастило бачити роботу режисерів нашого будинку культури. Першим був Микола Вернигора, молодий спеціаліст з Києва. Талановитий, перспективний! На жаль, помер внаслідок нещасного випадку. Потім його змінив Я.Лозюк. Меткий, енергійний, він сипав жартами і скоромовками. Поставив на сцені вистави «Чужий» та «Два кольори». У першій – він грав головну роль, у другій – епізодичну. У наших поїздках веселив усіх. І ми разом повторювали за Яковом його скоромовку: «Від кутика до кутика мала Катря когутика». Потім він перейшов працювати до ПТУ на цукровий завод (селище Заводське). Тому що в народному театрі проблематично збирати самодіяльних артистів на репетиції. А там студенти – на місці, радо беруть участь у постановках. Лозюком були поставлені п’єси української класики «Кайдашева сім’я», «Сватання на Гончарівці».
Варто зазначити, що Яків Якимович не обмежувався п’єсами. Усі свята, урочистості в училищі проходили за його сценаріями. Енергійний, з почуттям гумору, він і вірші складав, і був душею корпоративів у колективі. Тепер Яків Якимович на заслуженому відпочинку.
Не так склалась доля ще одного гумориста нашого будинку культури – Йосипа Куція. Йому більше вдавались малі форми виступу – сценки, уривки з п’єс. Поставив теж непогані вистави – «Кайдашева сім’я», «Сватав Гриць удовицю». Та з часом почала даватись взнаки задавнена травма голови. І дуже гарну сучасну п’єсу львівського автора «Феєрична жінка» Йосип не зміг довести, як-то кажуть, до кінця. Шкода було часу, затраченого на репетиції, шкода праці. Я брала участь у цій постановці, дуже мені сподобалось, як грав Руслан Пироговський – директор палацу школярів. Та якщо режисер не має енергетики, здоров’я, то наснага і гра акторів не допоможуть. На жаль, через деякий час Йосипа Куція не стало.
Отака досить складна професія – режисер. І невдячна. Бо якщо режисер не грає ролі у своїй же постановці, то знаходиться за лаштунками. І всі аплодисменти дістаються акторам, яких він же вивів на сцену. Та найгірше – непорозуміння з начальством. Не всі розуміють і належно сприймають творчих особистостей. Колись мені особисто довелось зіткнутись з таким явищем під час роботи у позашкільній установі. Директор був суто практичний, матеріаліст. І от: я готую велике свято для дітей. Перед цим – місяць-півтора роботи над сценарієм, вивчення ролей. Вистава, я – за лаштунками. Коротко про суть роботи: однією рукою махаю, щоб відкрили завісу, другою вмикаю музику, третьою (ой!) …застібаю ґудзики діткам на костюмах. Підказую слова, підштовхую на сцену, махаю рукою, щоб закрили завісу, в темпі змінюємо декорації, відсуваємо столи. Знову завіса, фінал, всі вийшли на поклон. Зітхнула з полегшенням.
Фото: з архіву Галини Мироненко
В перекладі слово режисер означає керуючий. По суті справи я тримала в руках усі ниточки того дійства, того спектаклю.
Наступного дня під час «п’ятихвилинки» директор відзначив усіх і подякував усім, окрім мене. На запитання колеги «А як так? А режисер?» він відповів: «А за що їй дякувати, я її взагалі не бачив». Ну правильно, бо я була за лаштунками…
Отакий парадокс. У цьому відношенні диригентам краще – хоч і спиною стоять, та публіка їх бачить. Але, попри всі негаразди, ми маємо і молодих представників режисури. Чудово колись проявила себе Катерина Чуйко, особливо запам’яталася по головній ролі у виставі «Лісова пісня». Тож побажаємо усім причетним до театру творчих успіхів і натхнення.
Галина МИРОНЕНКО, позаштатний кореспондент «Голосу народу»
