Є родини, чиї долі стають частиною великої історії народу. Родини, у яких любов до України передається не словами, а вчинками, жертовністю і незламною вірою в свободу. Саме такою є родина ВІТІВИХ зі села Росохач, що на Чортківщині, – родина, в якій боротьба за незалежність України стала справою честі кількох поколінь.
Дві долі. Два покоління. Два різні часи. Та одна Україна – омріяна, вистраждана, виборена.
Між подвигом батька і жертовністю сина – пів століття української боротьби. Але їх об’єднує найголовніше: безмежна любов до рідної землі, готовність стояти за неї до останнього подиху і непохитна віра у майбутнє вільної держави.
Петро Іванович Вітів народився 15 липня 1956 року в селі Росохач у працьовитій селянській родині. Батько Іван і мати Марія працювали у місцевому колгоспі. Велика родина жила дружно: часто збиралися разом, підтримували одне одного, співали, святкували, берегли українські традиції. Саме в такій атмосфері формувався характер майбутнього патріота.
Дитинство Петра було світлим і насиченим. Особливе місце у його житті займав старший троюрідний брат Володимир Мармус – людина, яка стала для юнака справжнім моральним авторитетом і прикладом безмежної відданості Україні. Разом вони ходили в кіно, займалися спортом, брали участь у художній самодіяльності, співали в сільському хорі, їздили з концертами у сусідні села. Та найголовніше – Володимир прищеплював молодшим любов до української історії, культури та національної гідності.
У 1972 році Володимир Мармус створив і очолив росохацьку патріотичну підпільну групу. Для сільської молоді бути її учасником означало служити високій ідеї – боротьбі за незалежну Україну. Серед тих юнаків був і шістнадцятирічний Петро Вітів. Попри юний вік, він щиро прагнув бути корисним спільній справі, допомагав побратимам у підготовці до небезпечної акції. Хлопці задумали здійснити вчинок, який у часи радянського тоталітарного режиму вимагав неймовірної мужності: у ніч з 21 на 22 січня 1973 р., напередодні річниці проголошення Акта Злуки УНР і ЗУНР, вивісити у місті Чорткові синьо-жовті прапори та розклеїти листівки з патріотичними закликами.
Петро Іванович із хвилюванням пригадує, як удома на кухні старанно виводив літери на листівках, каліграфічно переписуючи тексти. Для юного хлопця це була не просто робота – це була його особиста боротьба за Україну.
Тієї морозної січневої ночі над Чортковом розвівалися синьо-жовті знамена – символи нескореності українського духу. Разом із Володимиром Мармусом у цій героїчній акції взяли участь Степан Сапеляк, Петро Винничук, Петро Вітів, Андрій Кравець, Микола Лисий, Микола Мармус, Микола Слободян та Володимир Сеньків. Їхній вчинок став справжнім викликом радянській системі, яка намагалася знищити українську національну свідомість.
За сміливий протест усіх учасників було заарештовано. Через неповноліття Петра Вітіва не ув’язнили, однак пережите стало для шістнадцятирічного хлопця справжнім випробуванням. Постійні допити, переслідування, нагляд КДБ, підозри й психологічний тиск перетворили його молоді роки на важке випробування духу. Навіть під час служби в армії до нього приходили представники радянських спецслужб. Але, попри страх і небезпеку, Петро не зрадив своїх побратимів і залишився вірним своїм переконанням.
Фото: з архіву Іванни Зубрицької
Минали роки. Петро Іванович одружився, працював водієм у рідному селі, виховував дітей.
У родині народилися доньки Марія та Іванна, а 30 січня 1979 р. – син Володимир.
Батько згадує сина з особливою теплотою. Володя був надзвичайно працьовитим, кмітливим, уважним до рідних, мав золоті руки, любив спорт і завжди поспішав допомогти іншим. Навчався у Росохацькій школі, згодом – у Бучацькій автошколі, проходив службу у Збройних Силах України на Одещині.
Фото: з архіву Іванни Зубрицької
Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне російське вторгнення, Володимир не зміг залишитися осторонь. Не вагаючись, він став на захист Батьківщини добровольцем. Солдат Володимир Вітів служив водієм стрілецької роти військової частини А4248. Попри небезпеку, часто телефонував рідним, підтримував батьків, розповідав про військові будні. В одному з дзвінків зізнався батькові, що разом із побратимами опинився в оточенні російських військ і що їх залишилося лише п’ятнадцятеро. А напередодні загибелі сказав слова, які назавжди закарбувалися у батьківському серці: «Їдемо в рай…»
5-го травня 2023 року Вітів Володимир загинув від снайперської кулі під час виконання бойового завдання поблизу Білогорівки на Луганщині. Його поховали у рідному Росохачі – селі, яке виховало справжніх патріотів України. У Героя залишилися батько, дружина, син і дві сестри.
Фото: з архіву Іванни Зубрицької
Та навіть крізь біль втрати у словах Петра Івановича звучить не лише смуток, а й гордість. Наприкінці розмови він із теплою усмішкою розповідає про свого онука Руслана – продовження славного роду Вітівих. Молодий юнак здобув дві вищих освіти, активно волонтерить у лікарні, допомагає українським військовим. Так незгасний вогонь любові до України передається далі – від покоління до покоління.
Доля батька і доля сина – це дві окремі життєві дороги, які злилися в одну велику дорогу служіння Україні. Один у юності кинув виклик радянській тоталітарній системі, другий – став на захист держави зі зброєю в руках у час повномасштабної війни.
Їх об’єднала Україна. Україна, за яку боролися. Україна, за яку страждали. Україна, за яку віддали найдорожче.
Історія родини Вітівих – це не лише родинна пам’ять. Це жива історія українського народу, історія нескореності, честі та любові до Батьківщини.
Бо допоки є такі люди – житиме Україна!
Іванна ЗУБРИЦЬКА, бібліограф Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка
