Оці всі означення – про одну людину, до того ж, жіночої статі. То – завідувачка відділу редакції Чортківської районної газети «Голос народу» Тетяна Лякуш. Що вже полюбляє креативити – того запалу й фантазії вистачило б на десятеро осіб, без перебільшення.
Започаткував усе смішний Арлекін
– Такий персонаж зродився у створеному мною образі, коли ще навчалася в Чортківському педагогічному училищі (нині – гуманітарно-педагогічний коледж імені Олександра Барвінського), – розповідає . – Обрана спеціальність – вчитель початкових класів та організатор позакласної роботи. От фантазія й вирувала. А взагалі-то потяг до мистецької діяльності, здається, закладений в мені ще зі шкільних років. Мала і потяг, і хист до танців: спершу танцювала в Чортківському палаці школярів, пізніше, і навіть як солістка, – в народному самодіяльному ансамблі танцю Чортківського районного будинку культури, під керівництвом Метра Марії Чайки.
Монодебют – в дуплеті з …чоловіком
Танці танцями, одначе театральні задатки, мабуть. Все виразніше проступали в Тетяниній вдачі. І це заслугувало наступному. Вийшла заміж за військового і – почалось. Переїзди, гарнізони… Коли мешкали в Німеччині, де служив чоловік, дружина ще й як скрашувала нечасті свята у військовому містечку.
– Десь так починаючи з 1986-го року і включно по 1990-й ми з чоловіком щороку на Новий рік перебиралися і вітали своїх друзів зі святами, – згадує Тетяна. – Причому перебирались, що називається, навхрест: я – Дідом Морозом, він – Снігуронькою! Що вже було сміху та веселощів! А як тішились нашим маленьким спектаклям дітки всіх військових! Фото, на жаль, не збереглися. Звісно ж, життя військових ще й яке нестабільне.
Коли Дід Мороз буває «штатним»
Згодом була Латвія. І там Тетяна працювала за здобутою спеціальністю спершу вихователем, відтак – методистом в дитячому садку. І – наповну давала волю своєму захопленню. Хоча впевнена, що це власне професійна діяльність змушувала її до постійних перевтілень у казкових героїв. Приміряла образи і Карлсона, і Снігової… стоп-стоп! Не Королеви, а просто Снігової людини!. А ще – злющої й водночас кумедної Баби Яги! Бо без цього, переконана, – ну ніяк!
– Там теж не обходилося без обов’язкових новорічних персонажів – Діда Мороза і Снігуроньки, – розповідає далі. – Щоправда, вже все стало на свої місця: Дідом був чоловік, а я, звісно, Снігуронькою. Тішила власну донечку. Хоч вона дивувалась, чому в Діда Мороза – таткові черевики!Отакі вони хитрющі, спробуй переконай!
Таку ж місію подружжя виконувало й по поверненню на батьківщину в 1992 році. Далі – новорічні свята і тут як тут подружжя Лякушів у своєму амплуа.
– Іноді доводилось працювати не тільки на свою компанію, а навіть на публіку в середмісті Чорткова. По-моєму, ми вели себе так майстерно, що нас сприймали за працівників культури, тобто за «штатних» і Діда Мороза, і Снігуроньку, – каже Тетяна.
Щоб дорослі хоч не надовго ставали дітьми
Цілу низку років Тетяна «працювала» клоуном. «Освоїла» таку роль, працюючи вже педагогом у Чортківській ЗОШ № 7:
– Освоїла, як накладати грим, в Інтернеті. Придбала перуку. І – працювала! До того ж, залюбки. На найрізноманітніших дитячих святах.
А потім… Потім вже не радянський Дід Мороз, а більш західний за орієнтацією Санта Клаус якось завітав до редакції газети «Голос народу», де вона працювала. Якраз у той перший рік її праці в тому колективі. Трапилось те якраз в акурат передноворічної вечірки колективу в стінах видання. Та так втаємничено, що співробітники не відразу й упізнали свою колегу.
– Чому вирішила відродити таке захоплення? – перепитує Тетяна і на мить замислюється. А потім: – Бачила, що люди надто «запрацьовані» чи що, дуже ділові. Хотілось привнести в наше середовище відчуття казки. Повернути тим, з ким працюємо плече в плече, дитячу мрію, що Санта Клаус (вже не Дід Мороз!) таки є насправді, такий собі добряк і вірний супутник… Бо ж чим старший стаєш, перестаєш вірити в дива. А вони нам так потрібні…
Ще через чотири роки (бо вперше то було в 2010-му) до редакції в перед новоріччя загостив вже газетний (чуєте?) святий Миколай. З національною символікою на торбині в руках. З бородою винятково з газети. Ось так!
І знову – запросини прочитати віршика в нього на колінах, зізнатися відверто, чи були слухняні протягом року.
– Яку то я мала радість, коли мої колеги з дорослих вмить перетворювалися на дітей: слухняно сідали на коліна, виконували забаганки Миколая, діставалися дарунків-дрібничок. Одне слово, все – як заплановано, – радісно пригадує Тетяна.
Бо казка потрібна завжди
Додає насамкінець:
– Звісно, все з роками приходить і відходить. Ми по іншому дивимось на світ. Та я вірю, що таку прекрасну затію ми неодмінно відродимо! Головне – щоб скінчилася війна в Україні. Бо тепер маю трохи іншу місію – волонтера. Там вже все дуже серйозно, цілком не до жартів. Щоб тільки налагодилося наше життя. Будуть інші персонажі, мабуть, теж казкові. Адже казка потрібна людям у будь-якому віці…
