Не встигають висихати сльози в Чортківському краї, яскраві сонячні промені затуляє-зсупонює нестерпна траурна пелена… Лише минулого тижня Чортківщина провела до Раю Небесного трьох воїнів-Героїв – Кляштофорського Володимира із селища Нагірянка, Липового Ігоря з Переходів і Слоту Романа зі села Бичківці, як знову трагічна звістка журою пошматувала серця краян: «на щиті» додому на вічний спочинок повернулися наші Герої: Стасишин Юрій зі села Полівці та Шкрибайло Роман із Буданова.
19 липня Чортківщина знову припала на коліна… Після денної спекоти те доволі лагідне надвечір’я обернулося чорнотою ниючого щему, який ні вилікувати, ні залікувати. Біль утрати – невимовний! Жодні слова, навіть такі, як: «Він боронив Україну, він захищав наш спокій, він – Герой!», не зменшать гіркоти, на загоять рану непоправної втрати ні рідним, ні коханим, ні близьким.
Як страшно – дві труни з тілами загиблих дужих чоловіків, яким ще б жити і жити, плекати любов у серці… Та клятий ворог залив кров’ю життєдайне джерело наших захисників, навіки обірвавши стежину до щасливої долі.
На подвір’ї собору Верховних Апостолів Петра і Павла, що у Чорткові, священнослужителі відправили поминальну панахиду. Відтак шлях траурного кортежу простелився до вітцівщин Юрія та Романа – у села Полівці та Буданів (Білобожницької територіальної громади), де обабіч дороги, встеленої квітами, що сягала десятки кілометрів, навколішки зустрічали сільчани своїх Героїв.
16 липня, проявивши незламність у бою за незалежність України, біля населеного пункту Торське Донецької області оператор-розвідник 2-го відділення корегування артилерійського вогню, солдат Стасишин Юрій Володимирович (1988 р. н.), 21 липня йому мало би виповнитися 36 років…
«Було у матері чотири сини, – розповідає староста села Полівці Антоніна Дмитровська. – Було… На превеликий жаль… Жили великою дружною сім’єю. Юрій – найстарший, Михайло й Григорій – середущі, Артур – наймолодший. Всі такі хороші, люблячі мамині соколи! Юрій працював за кордоном. Але як тільки розпочалося повномасштабне вторгнення ворога в Україну, він (разом зі своїм другом, який воював ще в 2014-у) повернувся на батьківщину, щоби вступити в ряди ЗСУ і зі зброєю в руках дати відсіч нахабним московитам. Тож добровольцем пішов на фронт (навіть мати відразу про це не знала). Після навчання та бойового злагодження Юрій воював у гарячих точках Донеччини. Ми допомагали хлопцям всім, чим могли, а загалом вони завжди казали, що всім забезпечені.
Слід зауважити, всі сини (не дивлячись на не надто дужий свій стан здоров’я) подружжя Стасишиних стали на захист Батьківщини. Прикро, але з невідомої причини на похорон наймолодшого брата Юрія чомусь не відразу відпустили. Хлопець приїхав лише в день похорону о п’ятій годині ранку.
В Юрія, на жаль, не склалося сімейне життя, проте він завжди з любов’ю горнувся до донечки (ще неповнолітньої). Згодом доля подарувала йому кохану – Марічку, планував уже після війни з нею одружитися. Та, на превеликий жаль… Юрій був душею компанії, завжди доброзичливим, безвідмовним у допомозі. Загинув… Так боляче це сприймати… Дай, Господи, щоби сини повернулися до батьківського дому, до матері живими і здоровими».
Ох і довгою, відстанню – більше двох років, була остання дорога додому Романа. Від 6-го червня 2022 року старший солдат відділення кулеметного взводу стрілецької роти Шкрибайло Роман Іванович (09.06.1974 р. н.) вважався безвісти зниклим у ході виконання бойового завдання на околицях населеного пункту Левадне Пологівського району Запорізької області. За результатами ДНК-експертизи саме ця дата, 6-е червня 2022 року, виявилась днем загибелі Героя.
«Роман ще у 2014 році добровольцем пішов на фронт, воював у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, – пригадує товариш і побратим Віктор Винничин. – Отримавши поранення, за станом здоров’я (3-тя група інвалідності) був звільнений з військової служби. Довший час лікувався, проходив реабілітацію. Подружнє життя на зладилося, хоча Господь винагородив сім’ю двома синочками, яких Роман дуже любив. Проте життя усміхнулося чоловікові новими почуттями – новим коханням до жінки, з якою познайомився, будучи на реабілітації. І все було би щасливо, якби не клята війна…
З початком повномасштабної війни Роман знову добровільно вступив до лав ЗСУ, воював у складі Тернопільського 16-го окремого стрілецького батальйону. Вийшовши на бойове завдання, Роман із розвідгрупою потрапив у ворожу засідку. Загинув… Тіло Романа довгий час побратими не мали змоги забрати з поля бою (їм вдалося лише прикопати загиблого товариша), оскільки вже на той час та територія (так звана сіра зона) була окупована орками. Після звільнення нашими воїнами тієї місцини вояки, пам’ятаючи місце схоронення Романа, відкопали рештки тіла бійця й відправили на ДНК-експертизу. На 99 відсотків підтвердилося, на превеликий жаль, загинув…».
В один день, 20 липня, у відтинку лише кількох годин під звуки Славня України та залпи автоматних пострілів на честь загиблих Героїв Юрія та Романа села Полівці та Буданів схоронили своїх захисників, які вже у блакитній високості світлими Янголами Небесними стоять на варті землі Української.
Пам’ятаймо, якою надвеликою ціною здобувається наша перемога. Низький уклін вам, Воїни, і честь, вам, незламні наші Герої!
